Історія економіки

Схожі статті :

Популярні записи

  • Промисловість України пореформенного періоду

    У пореформений період фабрика остаточно витісняє мануфактуру. Якщо в 1860 p. налічувалося 2330 фабрик і заводів, то у 1869 p. - 3712 промислових підприємств. У 1879 p. обсяг виробництва 867 українських фабрик і заводів з кількістю робітників не менше ніж 16 чол. на кожному підприємстві досяг майже 103,3 тис. крб.

    З падінням кріпосного права прискорився процес створення великої машинної індустрії. Промисловий переворот вступив другий етап, який тривав протягом 60-80 років.

    Перше місце у структурі української промисловості зайняло цукроваріння. Частка його у всеросійському виробництві цукру в 1882-1885 pp. досягла 87,8 %. Цукрова промисловість України стала головним постачальником цукру для всієї Російської імперії.

    Технічна перебудова цукроварень завершилася наприкінці 1870-х років підвищенням концентрації виробництва, скороченням тривалості щорічних сезонів цукроваріння, поліпшенням використання сировини. Прискорилися темпи зростання обсягів цукробурякового виробництва і продуктивності праці.

    Значне місце в економіці України посідала винокурна промисловість. Правда, введення в липні 1861 p. норми виходу спирту, за яку власник заводу мав сплачувати державі акциз незалежно від виробничих показників підприємства, призвело до того, що багато невеликих винокурень припинили своє існування. Для горілчаної промисловості, як і для цукрової, характерним було застосування нової техніки, концентрація виробництва. У 1862-1863 pp. в Україні працювало 1485 горілчаних підприємств.

    Основними районами виробництва спирту в Україні стали Київська, Харківська та Подільська губернії. Наприкінці 70-х — на початку 80-х років багато винокурних підприємств перейшло до промисловців.

    Розвивалося борошномельне виробництво. Зростала частка великих підприємств — парових млинів. На зміну примітивним жорнам прийшов вальцювальний верстат.

    У пореформений період з інших харчових виробництв порівняно швидко розвивалось олійне, сировиною для якого було насіння льону, коноплі, соняшнику. Особливо високих темпів розвитку ця галузь досягла в середині 80-х років. Великі парові заводи витісняли невеликі підприємства. В цілому олійна галузь щорічно виробляла продукції на суму 2602 тис. крб.

    У важкій промисловості технічний прогрес поширився пізніше, ніж у харчовій та легкій. Перехід від мануфактури до фабрики в металургії був пов'язаний з подоланням надзвичайно великих труднощів, насамперед технічного характеру. Він став можливим лише на основі принципово нових технологічних процесів і відповідних механізмів.

    Деревовугільна металургійна промисловість України, що існувала в поліських районах Правобережжя і на Чернігівщині, залишалась осторонь технічного прогресу і в кінцевому підсумку припинила своє існування.

    Поміщицькі металургійні підприємства мануфактурного типу (Волинська губернія), які виникли ще в дореформений період, проіснували на два десятиріччя довше, ніж рудні.

    Прогрес тут зводився лише до того, що з кріпосної (поміщицької) мануфактури вони практично перетворилися на мануфактуру капіталістичну. Проте через ряд обставин і ця мануфактура на фабрику не перетворилася.

    Невдалими виявилися спроби царського уряду організувати на базі південних казенних заводів-мануфактур зразкове металургійне виробництво фабрично-заводського типу. Через це уряд Російської імперії наприкінці 60-х — на початку 70-х років остаточно відмовився від казенного будівництва в металургійній промисловості. Заохочувався розвиток у ній приватного підприємництва (у формі надання довгострокових кредитів, виплати премій за готову продукцію, безплатного надання земель під заводи, шахти тощо). Найближчим результатом такого сприяння стало те, що незабаром на півдні України виникли перші металургійні підприємства типу фабрики: Новоросійський (Юзівський) завод Новоросійського товариства кам'яновугільного, залізного і рейкового виробництва (1871 p., Катеринославська губернія) і Сулінський завод

    Технологічний процес на обох підприємствах засновувався на використанні мінерального палива. Однак між ними існувала й істотна відмінність: Юзівський завод налагодив виплавку місцевих руд на донецькому коксі, а на Сулінському заводі було зроблено спробу організувати доменний процес на місцевих рудах і донецькому антрациті, яка спочатку виявилася невдалою. Остаточно на ньому налагодили постійне виробництво чавуну лише у 1883 p. Потужність цього підприємства набагато поступалася Юзівському, на'якому в 1876 p. вступила в дію друга доменна піч.

    Виробництво чавуну в Україні зросло в 1870-1880 pp. у 4 рази, а прокату — в 7,7 раза. Українська металургійна промисловість в ті роки розвивалася швидше, ніж у Росії в цілому. Частка України у виробництві чавуну і прокату монархії Романовйх зросла в 3 рази.

    Швидкий розвиток фабрично-заводської промисловості, транспорту, а також хижацьке винищення лісів, що викликало великий попит на мінеральне паливо, стали важливими факторами піднесення вуглевидобутку в Донецькому басейні. Наприкінці 60-х і особливо на початку 70-х років тут спостерігалася справжня підприємницька лихоманка. Швидко переобладнувалися і збільшували видобуток вугілля шахти, виникали нові кам'яновугільні підприємства, акціонерні товариства за участю іноземних капіталів. Протягом 1860—1870 pp. видобуток вугілля у Донбасі зріс у 2,5 раза. Через 10 років у Донбасі налічувалося 197 вугільних шахт, на яких видобувалося 86,3 млн пудів вугілля, що становило 43,1 % усього видобутку вугілля Російської імперії. Як і в інших галузях, розвиток вуглевидобутку супроводжувався посиленням концентрації виробництва. Зменшувалася кількість невеликих шахт, натомість зростали число великих і частка їх у вуглевидобутку. Разом з тим потреби промисловості й транспорту у вугіллі задовольнялися недостатньо.

    Рівень енергооснащеності шахт залишався низьким. Основні виробничі процеси -1видобуток і транспортування в лаві вугілля — здійснювалися вручну.

    Незважаючи на те що у пореформені десятиріччя найважливіші галузі важкої індустрії розвивалися прискореними темпами, машинобудування, яке було її серцевиною, значно відставало. Порівняно швидко розвивалося сільськогосподарське машинобудування, що було викликано зростаючим попитом на сільськогосподарську техніку. Якщо на початку 60-х років в Україні існувало не більше 20 невеликих машинобудівних заводів, то в 1884 p. діяло 75 заводів (без Таврійської губернії). Серед них були досить великі підприємства фабрично-заводського типу.

    Поступово розгорталося морське суднобудування. Воно було представлено Херсонською і Миколаївською верф'ями — великими капіталістичне організованими підприємствами. До кінця 70-х років вони будували дерев'яні парусні кораблі для Чорноморського флоту.

    З розвитком машинобудівної промисловості зростала її енергооснащеність. У середині 80-х років в Україні більше ніж 79 % підприємств машинобудування використовували парову енергію. Вони випускали понад 96 % продукції цієї галузі.

    Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил України мав транспорт, особливо залізничний. Залізничне будівництво в Україні розгорнулося зразу після селянської реформи. У 1863 p. розпочалося спорудження першої залізничної лінії від Балти до Одеси протяжністю 196 верст. 1 вересня 1866 p. тут розпочався вже регулярний рух. У 1869 p. закінчено лінію Балта — Крюків (через Єлизаветград) з гілкою від станції Роздільна до Тирасполя.

    Перша залізниця на Лівобережжі з'явилася в 1868 p. Вона пролягала від Курська на Ворожбу, а далі до Броварів. У 1870 p. цю залізницю було з'єднано з Києвом. У 1869 p. завершено будівництво ще однієї важливої лінії: Курськ — Харків — Таганрог — Ростов-на-Дону. Вона з'єднала Слобідську Україну (через Донбас) з Таганрогом і Ростовом-на-Дону на півдні, а також з Москвою на півночі. Активне залізничне будівництво тривало протягом 70-х років.

    У 1871-1880 pp. споруджено 2643 км залізничних колій, а за попереднє десятиріччя — 2191 км. На кінець 70-х років в Україні було створено цілу систему залізниць. Вони з'єднали між собою найбільші міста та промислові райони Донбасу, Придніпров'я, Кривий Ріг, Україну й різні райони Росії. Великими залізничними вузлами стали Харків, Київ, Кременчук, Катеринослав, Одеса.

    Здійснюючи програму залізничного будівництва в Україні, царський уряд виходив з своїх великодержавних інтересів. Залізниці мали насамперед з'єднати російські промислові центри з чорноморськими портами. Спрямовані на захід колії були підпорядковані не стільки господарським, скільки стратегічним цілям, які не збігалися з господарськими інтересами України. Митними й провізними залізничними тарифами, оподаткуванням російський уряд ставив економіку України у дедалі важче становищеГоловною водною артерією був Дніпро з його притоками. Чимало вантажів перевозилося Дністром, Південним Бугом. У рухомому складі річкового флоту зростала частка пароплавних річкових суден. Якщо Дніпром вище порогів у 1859 p. курсувало 17 пароплавів, то в 1884 p. вже 74. Всього на Дніпрі у 1886 p. експлуатувалося 7,4 тис. суден. Південними морськими воротами не тільки України, а й всієї імперії Романових був Азово-Чорноморський басейн. На його порти в 1866—1870 pp. припадало 46,8 % вартості вивезених і 20,7 % ввезених через європейські порти Росії товарів. У наступні роки торгово-економічне значення південноукраїнських морських портів зростало.

    Отже, після скасування кріпосного права в імперії Романових розвиток промисловості України прискорився, незважаючи на її колоніальне становище та збереження середньовічних устоїв у суспільстві. В провідних галузях виробництва наприкінці 70-х років відбувся технічний переворот. Він мав свої особливості. По-перше, якщо у Великоросії він спочатку охопив бавовняне виробництво, то в Україні парова техніка почала застосовуватися насамперед у таких розвинених галузях, як цукроварна та горілчана. По-друге, в Україні промисловий переворот охопив передусім купецьку мануфактуру, а не поміщицьку. По-третє, через те що промисловий переворот розпочався у цукроварній та горілчаній промисловості і що машини почали застосовуватися також у сільському господарстві, українське машинобудування в основному було спрямоване на забезпечення технікою цих галузей. По-четверте, поряд з великими фабриками, заводами, копальнями існували невеликі мануфактури, зокрема в харчовій та обробній промисловості.

    Щодо часових меж промислового перевороту в Україні в історико-економічній літературі є два протилежних погляди. Одні дослідники стверджують, що він відбувся ще до реформи 1861 p., інші пов'язують його завершення з 90-ми роками XIX ст. На думку інших, перехід від мануфактури до фабрики в провідних традиційних галузях промисловості України відбувся наприкінці 70-х років, хоча машинізація гірничо-добувної промисловості, яка перебувала в процесі становлення, завершилася пізніше.

    Промисловий переворот сприяв економічному зростанню міст. Поряд з ремеслом і мануфактурами у містах виникли підприємства фабрично-заводського типу, кількість яких швидко зростала. Якщо в 1825 p. в містах України налічувалося 528 промислових підприємств, то через 22 роки в 1847 p. їх було вже 718.

    Соціально-економічні зміни в українській промисловості зумовили збільшення чисельності міського населення. Характерно, що якщо в 1811-1858 pp. міське населення всієї України зросло майже в 3 рази, то на Лівобережній Україні — в 2, на Правобережній — в 2,7, у Південній — 64,5 раза. Інтенсивне збільшення чисельності міського населення у Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях зумовлювалося як їхнім порівняно швидким економічним розвитком в умовах нерозвинених феодально-кріпосницьких відносин, так і посиленою колонізацією. Частка міського населення України протягом 1811-1858 pp. зросла з 5 до 11 %. Жителі значної частини міст майже зовсім не займалися сільським господарством.

    Міське населення в цілому зростало значно швидше, ніж сільське. В 1885 p. у 50 губерніях Європейської Росії налічувалося 660 міських поселень, з яких 165 припадало на Україну. В містах України проживало 28 % усіх міських жителів Російської імперії (міщан, купців, ремісників, робітників).

    Однак в Україні було ще чимало міст, де значна частина населення належала до сільських станів (державні, поміщицькі селяни, козаки), а головним заняттям міських жителів вважалося землеробство.