Історія економіки

Схожі статті :

Популярні записи

  • Ліберально-буржуазна економічна думка

    Ліквідація феодально-кріпосницької системи та зародження ка­піталістичних відносин сприяли активізації суспільно-політичного життя всіх верств населення. Активізувала свою діяльність і україн­ська національна буржуазія та її ідеологи.

    Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали, головним чином, ліберали. Український ліберально-буржуазний рух як суспі­льна течія сформувався після реформи 1861 p. Він був породжений тими самими суспільно-економічними умовами, що й ліберально-буржуазний рух у Росії, тому за своєю суттю не відрізнявся від ньо­го. Проте напівколоніальне становище України у складі Російської імперії зумовило деякі специфічні риси, властиві цьому рухові. Зро­стаюча економічна могутність української буржуазії і національні обмеження з боку царизму й російських панівних класів робили її опозиційною до самодержавства.

    Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інте­лігенцією, яка гуртується у так званих громадах — своєрідній орга­нізаційній формі руху. Громади виникають у 60-х р. у Києві, Харко­ві, Чернігові, Полтаві та інших містах України.

    Спочатку громади охоплювали широкі кола як ліберальної, так і демократичної інтелігенції. У 70-х pp., із посиленням революційно­го народницького руху в країні, значна частина революційне налаш­тованої молоді, яка групувалась у громадах, включилась у револю­ційну боротьбу народників. Київська громада розкололась на "Ста­ру громаду" і "Молоду громаду".

    Активними діячами "Старої громади" в Києві були В. Б. Ан­тонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубинський, К. М. Михальчук, П. I. Житецький, В. Л. Беренштам, М. В. Лисенко, О. О. Русов, М. П. Старицький, П. А. Косач, В. А. Рубінштейн та інші.

    Діяльність громад мала, головне, культурницький характер. Ос­новна увага зверталась на вивчення сучасного й минулого України, на її етнографію, видання літератури українською мовою, організа­цію недільних шкіл тощо.

    Одним із перших осередків, навколо якого згуртовувались літе­ратурно-наукові та громадські сили України, був журнал "Основа", що видавався в 1861—1862 pp. у Петербурзі. Він, фактично, був ор­ганом громадівців. Офіційним редактором журналу був В. Білозерський. Активну участь у виданні брали П. Куліш, М. Костомаров, О. Кістяківський. Основне своє завдання "Основа" бачила у висвіт­ленні національно-культурного руху українського народу.

    З економічних питань на одному з центральних місць було, зро­зуміло, питання скасування кріпацтва. Керівники "Основи" вітали реформу і славили царя, ставлячи його в ряд "справжніх благодій­ників людства".

    Аналогічну позицію займали і київські громадівці. У статті "Від­гук з Києва" вони підкреслювали необхідність роз'яснювати селя­нам "економічні та юридичні основи" реформи, яка нібито дає їм можливість "законним шляхом досягнути бажаної земельної влас­ності".

    У журналі "Основа" натрапляємо як на статті, що ідеалізують селянське життя до реформи, так і на статті із засудженням такої ідеалізації. Проте, якщо не брати до уваги дописів П. Куліша та не­багатьох інших кореспонденцій, в яких мали місце ідеалізація на­півфеодального народного життя, намагання спинити розвиток гос­подарства по капіталістичному шляху, журнал, в цілому, підтриму­вав шлях капіталістичного розвитку.

    Незважаючи на надто помірковану національну програму грома­дівців ("українофілів"), їхня діяльність зазнала численних нападок реакційної преси, а згодом і урядових кіл. Уживання української мови, друкування й поширення українських книжок стали підста­вою для звинувачення їх у революційності та сепаратизмі. Київські громадівці у відповідь на такі звинувачення виступили з колектив­ною заявою у пресі, де доводили свою "благонадійність". Рішуче відмежувавшись від революційного руху, вони заявили, що відда­ють перевагу культурно-освітнім заходам.

    Проте навіть надзвичайно помірковане культурництво україно­філів після поразки польського повстання було заборонено. Відно­вилося воно на нелегальній основі в кінці 60-х р. Нова легалізація громадівців зв'язана з відкриттям у Києві "Південно-Західного від­ділу Російського географічного товариства" (1873). Відділ уже з перших днів розгорнув широку наукову діяльність, почав видавати "Записки".

    В економічних статтях, уміщених у "Записках", розглядались питання торгівлі, історії промисловості, аграрних відносин. Аналіз суспільно-економічних питань на сторінках "Записок" провадився, здебільшого, з позицій буржуазного лібералізму: констатувалося тяжке становище селянства в пореформений період, але вимог, спрямованих на вирішення аграрного питання в інтересах селянства, не висувалося.

    З ліберально-буржуазних позицій оцінювався характер пореформених аграрних відносин і на сторінках газети "Киевский теле­граф", яка протягом 1874—1875 р. була органом громадівців. Газета вихваляла реформу 1861 p., називаючи її "великою і славною", про­веденням якої "уряд здійснив справжній переворот", але водночас розкривала її обмеженість та однобічність з погляду інтересів селян. Автори статей говорять про марні сподівання селян, що реформа звільнить їх від злиднів та самовладдя поміщиків. Насправді ж для економічного побуту пореформеного селянина, писала газета, хара­ктерними є "бідність та недоїмки, а часом голод".

    Констатуючи тяжке становище селянства після реформи, газета не вимагає радикальної перебудови аграрних відносин. Вона апелює до уряду, закликаючи його зробити другий крок — поліпшити мате­ріальний стан селянства через перерозподіл податків.

    Значну увагу приділяв "Киевский телеграф" робітничому питан­ню, зокрема аналізу нових відносин, що складались між робітника­ми та наймачами. На сторінках газети ставились і інші економічні проблеми, зв'язані з розвитком капіталістичних відносин. У деяких статтях розглядались нові форми організації капіталістичного виро­бництва, а саме — акціонерні компанії та їхній вплив на становище робітничого класу.

    Констатуючи виникнення акціонерних товариств у цукровій промисловості, газета зазначала, що вони негативно впливають на стан селянського господарства. Вона відкрито захищала дрібного виробника, пропонуючи зберегти його господарство, зв'язавши з монополією у промисловості. Отже, для газети, як і для громадівців у цілому, властивим було поєднання ліберально-буржуазної і дріб­нобуржуазної ідеологій.

    Навіть така надзвичайно поміркована діяльність громадівців ви­кликала незадоволення реакційних кіл і уряду. Громади було знов заборонено. Ганебним Емським указом 1876 p. заборонялось друку­вання та ввезення з-за кордону книжок українською мовою. Було закрито "Південно-Західний відділ географічного товариства", при­пинено видання "Киевского телеграфа". З цього часу відкриту дія­льність громадівців було повністю перенесено за кордон, де органі­зувалось українське видавництво і куди емігрував М. Драгоманов, звільнений 1875 p. з Київського університету. У Женеві він розпочав видання української збірки "Громада".

    Соціально-економічні ідеї української ліберальної інтелігенції з часом зазнали певної еволюції. Ті зміни, які відбувались у житті країни, позначились і на світогляді буржуазії. У другій половині 70-х pp. у добу загального революційного піднесення громад івці, незважаючи на заборони й перешкоди, продовжували свою діяль­ність нелегально. До 1879 p. регулярно проводилися збори, посилю­валися зв'язки з революційними народниками. Якщо члени "Моло­дої громади" брали безпосередню участь у революційній боротьбі народників, то члени "Старої громади" обмежувалися лише матері­альною допомогою революціонерам.

    Українофіли, як і ліберали в цілому, сподівались, що революційна боротьба народників примусить уряд до певних поступок, до реформ. Частина громадівців великі надії покладала на дарування царем конс­титуції. Так, О. Кістяківський, виступаючи на одному із засідань гро­мади, доводив необхідність домагань політичних свобод, конституції. "У 1861 p., — говорив він, — скасовано лише частину кріпосного права — кріпосне право поміщиків над селянами... Але після скасу­вання цього кріпосного права лишилось недоторканним кріпосне право самодержця і його агентів — чиновників над усім населенням землі руської... Саме це кріпосне право і мусить бути скасоване. Воно може бути скасоване лише конституцією" . Запровадження конститу­ції, на його думку, бажано досягти мирним шляхом, шляхом реформ.

    Частина громадівців не поділяла оптимістичних сподівань Кістяківського й вимагала іншого спрямування діяльності громади — боротьби за розвиток української демократичної ідеї. Центральним програмним завданням українофілів проголошувалося розв'язання "народно-національного, а не соціального питання", під яким розу­мілося утворення національної держави. Для здійснення цих праг­нень громадівці вважали за можливе зосередитися тільки на культу­рно-освітній діяльності, спрямованій на розвиток національних почуттів.

    Суспільно-політичній орієнтації громадівців найбільше імпону­вало земство. Вони навіть заявляли, що програма земців така сама, що й у громадівців, лише без національного забарвлення.

    З кінця 1879 p., тобто після арештів і заслань найбільш ради­кальної частини громадівців, у роки жорстокої політичної реакції українофіли не тільки зрікаються політики, а й намагаються прими­рити українство з урядом, довести свою непричетність до соціально-революційного руху. П. Житецький у записці до урядових кіл під­креслював мирний напрям українофільства, заявляв, що воно не ви­ходить із "мирного кола ідей" та відмежовувався від радикальних поглядів, проголошуваних М. Драгомановим у закордонних видан­нях. Згодом погляди громадівців і М. Драгоманова повністю розхо­дяться, що в середині 80-х pp. призводить до остаточного розриву між ними.

    Отже, громадівський рух в Україні створював свого роду націо­нальний грунт, на якому розвивалася ліберальна суспільно-еко­номічна думка.

    Михайло Петрович Драгоманов (1841—1895) — видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик. Народився М. Драгоманов у збіднілій дворянській сім'ї в м. Гадячі на Полтавщині. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. У 1864 — 1875 p. був приват-доцентом цього університету. У період посилення політичної реакції в Росії М. Драгоманова як політичне "неблагонадійного" було звільнено з посади викладача. 1876 p. він виїхав за кордон, до Відня, потім — до Женеви, де видавав збірник, а згодом журнал "Громада". 1889 p. він став професором Софійського університету.

    М. Драгоманов посідав визначне місце в громадсько-політич­ному та науковому житті України. Він був активним учасником і одним із фундаторів "Старої громади", брав активну участь в орга­нізації "недільних шкіл". У своїх наукових працях, які друкувалися багатьма європейськими мовами, М. Драгоманов опрацьовує питан­ня історії, літератури, філософії, релігії, фольклору. У численних публіцистичних творах він викриває антинародну суть самодержав­ства, характеризуючи його як перешкоду на шляху прогресивного суспільного розвитку. Він закликає до об'єднання всіх народів Росії в боротьбі проти самодержавства. "Цей ворог, — писав М. Драгоманов, — може бути переможений лише спільними зусиллями всіх на­родів Росії, які й повинні для цього організуватися як всередині се­бе, так і між собою". М. Драгоманов — прихильник об'єднання всіх слов'янських народів на демократичних засадах.

    Величезні заслуги М. Драгоманова в розвитку української націо­нальної ідеї. Він палкий прихильник возз'єднання українських зе­мель, розвитку національної культури, виступає проти насильниць­кої русифікації, за право українського народу користуватись рідною мовою.

    Водночас М. Драгоманов гостро засуджував реакційні консерва­тивні напрямки в українському суспільному русі, з обуренням ви­ступав проти аполітичності українофілів, доводячи цілковиту аб­сурдність їхніх намагань відокремити культуру від політики. На відміну від більшості громадівців, він не ігнорував соціальних про­блем у національних рухах, підкреслював, що саме соціальними ідеями вимірюється сила різних "національних напрямів".

    Громадсько-політичну програму М. Драгоманова найбільш пов­но викладено ним у "Передньому слові" до першого числа збірки "Громада". Він спирається на ідеї дрібнобуржуазного соціалізму Прудона із засадами "громадівства" (соціалізму. —Л. К), федералі­зму й анархізму. М. Драгоманов так і писав, що за кінцеву мету він бере "цілковите безначальство і цілковите громадство".

    Значне місце у науково-публіцистичній діяльності М. Дра­гоманова займають економічні проблеми. Велику увагу приділяв він пореформеним аграрним відносинам. Реформу 1861 р. М. Дра­гоманов розглядав як позитивний акт, вельми корисний для су­спільства. Але водночас він підкреслював її антинародну спря­мованість, зазначав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали лише особисту волю без землі. Реформа, писав він, не тільки не дала селянам землі, "а й відібрала ту, яка в них була". Це призвело до погіршання становища селянства, оскільки до феодальних форм експлуатації, які багато в чому збереглися, додалися капіталістич­ні її форми. Селяни, позбавлені землі, мусили "йти в найми", пи­сав М. Драгоманов.

    Причину тяжкого економічного становища селянства М. Драго­манов убачав у суспільно-політичних відносинах і рішуче виступав проти тих, хто такою причиною вважав пияцтво й ледарство самих селян. Пияцтво, писав він, "головним чином є наслідок тих причин, які зумовлюють горе, злість і т. п.".

    На відміну від народників, М. Драгоманов не лише не заперечу­вав капіталістичного розвитку країни, а й бачив, що Росія вже стала на цей шлях. Він правильно зазначав, що розвиток капіталізму сприяє розвитку продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Бачив він і негативні сторони капіталізму, такі як кризи, безробіття, що вже почали виявлятися в Росії. Для критичного аналізу капіталі­стичного виробництва М. Драгоманов намагається використати по­літичну економію. Високо оцінюючи фундаментальні праці з полі­тичної економії західних економістів, він підкреслював необхідність їх перекладу, що сприяло б розвитку в країні економічної думки.

    Саме відсутність економічної літератури, зазначав він, негативно позначається на інтелектуальному розвитку молоді. Проте першоче­рговим завданням він вважав не переклад Мілля, Маркса, Лассаля, а створення популярного курсу політичної економії, зрозумілого для трудящих мас.

    Приділяючи велику увагу тяжкому становищу робітничого класу за умов капіталізму, М. Драгоманов пропонує заходи для його полі­пшення. Це, передусім, "освіта та спільність між бідними людьми, між робітниками". Крім того, писав він, необхідно домагатися під­вищення заробітної плати, поліпшення умов праці тощо.

    Найпершу умову радикальної зміни становища робітників і селян він бачив у знищенні приватної власності.

    Майбутнє суспільство М. Драгоманов зв'язував із соціалізмом (громадівством), як більш досконалим, ніж капіталізм, ладом. Під соціалізмом він розумів такий спосіб виробництва, за якого фабри­ки, заводи і продукти праці належатимуть робітничим громадам, а земля й результати сільськогосподарського виробництва — сільсь­ким громадам. Перехід до нового ладу він мислив як еволюційний, не заперечуючи, проте, і можливості революційних виступів, "без яких інколи не можна обійтись".

    Водночас М. Драгоманов, який був обізнаний із працями К. Маркса і Ф. Енгельса, заперечував марксистську теорію класової боротьби, теорію соціалістичної революції, диктатури пролетаріату. Соціалізм для нього був справою далекого майбутнього. На його думку, першочергове завдання соціалістів (а себе М. Драгоманов називав соціалістом, громадівцем) полягає в завоюванні політичних свобод і вже на цьому грунті — здійсненні соціально-економічних реформ.

    Можна з упевненістю сказати, що М. Драгоманов у розумінні питань суспільного розвитку був більшим реалістом, ніж деякі його пізніші критики.

    Оцінюючи суспільно-економічні погляди М. Драгоманова в ці­лому, слід зазначити, що він був ідеологом дрібної буржуазії, але, як реформіст, змикався з буржуазним лібералізмом.