Історія економіки

Схожі статті :

Популярні записи

  • Загальні умови і основні напрямки розвитку економічних досліджень в Україні

    1. Передумови та основні напрямки розвитку економічних досліджень на кінець 19 ст.

    Економічна думка в Україні має багатовікову історію. В другій половині XIX ст. відбувалися величезні зрушення в економіці та соціальній структурі суспільства. Ліквідація кріпацтва прискорила розвиток капіталізму як у промисловості, так і в сільському господарстві. Тогочасна наукова думка й мала дати відповідь не тільки на пи­ тання щодо перспектив загальноросійського розвитку, а й щодо України, економічна ситуація котрої, як побачимо далі, у деяких відношеннях (особливо щодо форм селянського землеволодіння) була іншою, ніж у більшості російських губерній. Українські еко­номісти зробили вагомий внесок у розвиток світової економічної думки, особливо статистики та математичної школи.

    Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної ду­мки. Уже в 40-х р. формуються ліберально-дворянський та револю­ ційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилеж­них класів — поміщиків та селян.

    Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві утворилася таємна політична організація "Кирило-Мефодіївське товариство" (1846—1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об'єднання слов'янських наро­дів на демократичній основі. Ідея скасування кріпацтва і встановлення рівності станів була головною у програмі товариства. Проте щодо шляхів досягнення цього кириломефодіївці не були одностай­ні. У товаристві утворилося два напрями: революційно-демократич­ ний (Т. Шевченко, М. Савич та інші) та ліберально-дворянський (П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров та інші).

    Представники революційно-демократичного напряму були при­хильниками революційної ліквідації самодержавства і кріпацтва. Вони закликали всіх членів товариства до активних дій, спрямова­них на підготовку народного повстання і на повторення 1825 року, але в ширшому масштабі і з участю народу.

    Значна частина членів товариства, яка стояла на ліберальних по­зиціях, заперечувала революційну боротьбу і виступала за еволю­ ційний шлях розвитку. Основним засобом скасування кріпацтва вони вважали освіту народу в релігійно-християнському дусі і пере­ конання поміщиків у необхідності проведення реформ.

    В. Н. Каразін (1773—1842) — учений та громадський діяч, один із засновників Харківського університету. У питанні ставлення до кріпацтва він стояв на позиціях дворянського лібералізму, тобто не виступав за повне і негайне звільнення селян, закликаючи лише до обмеження зловживань В. Каразін прагнув зберегти поміщицьке землеволодіння. Помі­щицьку землю він розглядав як капітал, котрий має забезпечувати певний зиск її власникові.

    Проекти В. Каразіна мали прогресивний характер і антикріпос­ницьку спрямованість. Цікаво, що, розробляючи проекти реформу­вання аграрних відносин, він намагався втілити їх у життя у своєму маєтку (с. Кручик Харківської губ.).

    В. Каразін розробляв проекти реформування різних сфер суспільного й державного життя. Він був прихильником конститу­ційної монархії, свої проекти реформ надсилав царю й урядовцям. За реформаторську діяльність В. Каразін зазнав репресій з боку царського уряду: арештів, ув'язнень, заборони проживати у Моск­ ві й Петербурзі. З 1804 р. він живе у своєму маєтку, де займається науковою роботою. У дусі своїх теорій В. Каразін регламентує па­нщину своїх селян, наділяє їх землею, замінює панщину грошовим оброком. Обробіток панської землі, яка залишилась після передачі частини землі селянам, здійснювався не примусовою, а вільнонай­ маною працею.

    В. Каразін розробляє проекти господарського розвитку країни в цілому. Він виступає з вимогою інтенсифікації землеробства, удосконалення способів обробки землі, удосконалення сільськогосподарської техніки. В. Каразін — прихильник розвитку різних галузей вітчизняної промисловості, він закликає дворян організовувати промислові підприємства та сприяє наданню їм фінансової допомо­ги. Саме ці проекти приводять його до розуміння необхідності капі­ талістичного способу розвитку промисловості.

    А. О. Скальковський (1808—1898) — народився в м. Житомирі в родині дрібнопомісного дворянина. Після закінчення юридичного факультету Московського університету (1827) працював в Одесі при канцелярії генерал-губернатора. З 1841 р. очолював статистичний комітет. У численних працях А. Скальковського (276 назв) висвіт­люються різні сторони життя Новоросії: історія, етнографія, геогра­ фія, статистика, економіка.

    Найвідомішою його економічною працею є "Досвід статистич­ ного опису Новоросійського краю" (1850—1853). Дослідження міс­ тить величезний матеріал щодо процесів економічного розвитку півдня України, який свідчить про кризу феодально-кріпосницької системи і розвиток капіталістичних відносин.

    Висвітлюючи різні сторони економічного розвитку південної України, А. Скальковський намагався обґрунтувати й виправдати принципи економічної політики вищої адміністрації Новоросії та окреслити деякі напрями її дальшого розвитку. Річ у тім, що на про­тивагу протекціонізму царського уряду, новоросійські власті стояли на позиціях фритредерства. Така політика відповідала інтересам ве­ликих землевласників півдня України, які переходили до капіталіс­тичних форм господарювання і були заінтересовані в максимально­му збільшенні експорту. Крім того, на Півдні не було галузей промисловості, які б потребували митного захисту.

    Основне завдання економічної політики А. Скальковський вба­чав у сприянні всебічному розвитку продуктивних сил, що служило б перетворенню Новоросії на "житницю Європи". Вирішення цієї проблеми, підкреслював він, було безпосередньо зв'язане зі зрос­танням товарності сільського господарства. Саме з цих позицій він і аналізує аграрні питання.

    Ліквідація феодально-кріпосницької системи та зародження капіталістичних відносин сприяли активізації суспільно-політичного життя всіх верств населення. Активізувала свою діяльність і україн­ська національна буржуазія та її ідеологи.

    Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали, головним чином, ліберали. Український ліберально-буржуазний рух як суспі­ льна течія сформувався після реформи 1861 р. Він був породжений тими самими суспільно-економічними умовами, що й ліберально-буржуазний рух у Росії, тому за своєю суттю не відрізнявся від ньо­ го. Проте напівколоніальне становище України у складі Російської імперії зумовило деякі специфічні риси, властиві цьому рухові. Зро­стаюча економічна могутність української буржуазії і національні обмеження з боку царизму й російських панівних класів робили її опозиційною до самодержавства.

    Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інтелігенцією, яка гуртується у так званих громадах — своєрідній орга нізаційній формі руху. Громади виникають у 60-х р. у Києві, Харко­ві, Чернігові, Полтаві та інших містах України.

    Соціально-економічні ідеї української ліберальної інтелігенції з часом зазнали певної еволюції. Ті зміни, які відбувались у житті країни, позначились і на світогляді буржуазії. У другій половині 70-х рр. у добу загального революційного піднесення громадівці, незважаючи на заборони й перешкоди, продовжували свою діяль­ ність нелегально. До 1879 р. регулярно проводилися збори, посилю­валися зв'язки з революційними народниками. Якщо члени "Моло­дої громади" брали безпосередню участь у революційній боротьбі народників, то члени "Старої громади" обмежувалися лише матері­альною допомогою революціонерам.

    Значне місце у науково-публіцистичній діяльності М. Дра­гоманова займають економічні проблеми. Велику увагу приділяв він пореформеним аграрним відносинам. Реформу 1861 р. М. Дра­ гоманов розглядав як позитивний акт, вельми корисний для су­спільства. Але водночас він підкреслював її антинародну спря­ мованість, зазначав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали лише особисту волю без землі. Реформа, писав він, не тільки не дала селянам землі, "а й відібрала ту, яка в них була". Це призвело до погіршання становища селянства, оскільки до феодальних форм експлуатації, які багато в чому збереглися, додалися капіталістич­ ні її форми. Селяни, позбавлені землі, мусили "йти в найми", пи­сав М. Драгоманов.

    Причину тяжкого економічного становища селянства М. Драго­манов убачав у суспільно-політичних відносинах і рішуче виступав проти тих, хто такою причиною вважав пияцтво й ледарство самих селян. Пияцтво, писав він, "головним чином є наслідок тих причин, які зумовлюють горе, злість і т. п."".

    На відміну від народників, М. Драгоманов не лише не заперечу­вав капіталістичного розвитку країни, а й бачив, що Росія вже стала на цей шлях. Він правильно зазначав, що розвиток капіталізму сприяє розвитку продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Бачив він і негативні сторони капіталізму, такі як кризи, безробіття, що вже почали виявлятися в Росії. Для критичного аналізу капіталі­стичного виробництва М. Драгоманов намагається використати по­літичну економію. Високо оцінюючи фундаментальні праці з полі­ тичної економії західних економістів, він підкреслював необхідність їх перекладу, що сприяло б розвитку в країні економічної думки.

    Оцінюючи суспільно-економічні погляди М. Драгоманова в ці­лому, слід зазначити, що він був ідеологом дрібної буржуазії, але, як реформіст, змикався з буржуазним лібералізмом.

    Носієм революційно-демократичної тенденції суспільного розви­тку в пореформений період було революційне народництво. На від­міну від революціонерів-демократів 50—60-х рр., які захищали ін­тереси дореформеного селянства, що боролось проти кріпосного права, революційні народники виступили з позицій пореформеного селянства, боротьба якого спрямовувалась проти залишків кріпосництва.

    Економічні ідеї революційного народництва. Народницький рух в Україні був породжений тими самими соціально-економіч­ ними умовами, що й у Росії в цілому. Українські народники, як і на­родники Росії, вірили в самобутній характер економічного розвитку країни, ідеалізували селянство, вважали його рушійною силою революції. Народники України організаційно були міцно зв'язані з на­родницькими гуртками Росії. Але не зважаючи на спільність як у теоретичних питаннях, так і в практичній організаційній діяльності, котра існувала між українськими і російськими народниками, мали місце і деякі особливості, що характеризували народницький рух в Україні, Вони залежали від двох факторів — особливостей форм се­лянського землеволодіння на Україні і національних моментів.

    В Україні не було общинної форми землеволодіння, властивої великоруським губерніям, що й зумовило певну різницю теоретич­них засад російських та українських народників. Відповідно і соціа­лістичні ідеали селянства останні бачили не в общині, а у зрівняль­ ному подушному переділі землі.

    Революційно-народницький рух в Україні був репрезентований кількома групами і гуртками як лавристського, так і бакуністського спрямування.

    Лавристи свою пропагандистську діяльність проводили серед рі­зних верств населення: робітників, інтелігенції, селянства. Проте головним напрямом визнавалась робота серед селянства. Одним із засобів пропагандистської діяльності було розповсюдження літера­тури. Якщо серед робітників та інтелігенції розповсюджувались твори Чернишевського, Герцена, Лассаля, "Капітал" К. Маркса та інші, то серед селян — переважно нелегальні брошури, які були на­писані самими народниками.

    Ф. Волховський, як і взагалі революційні народники, не міг при миритися з кріпосницьким характером реформи. Він виступає за вирішення аграрного питання в інтересах селянства, за повну ліквіда цію поміщицького землеволодіння і закликає селян до революційної боротьби "за волю і землю".

    Аналогічні погляди проголошували і члени гуртка братів Жебуньових. Свою пропагандистську діяльність серед селян вони спрямовували на роз'яснення непримиренності інтересів селянства та панів, пропагували ідеї братерства й рівності, закликали до повстання.

    Члени гуртків бакуністського спрямування також провадили пропагандистську роботу серед селян, сподіваючись організувати окремі заколоти і через них — загальне повстання в країні. Ці ідеї проголошувались членами "Київської комуни" на чолі з К. Брешко-Брешковською, гуртком В. К. Дебагорія-Мокрієвича та інших. Члени гуртка Дебагорія-Мокрієвича сподівались збунтувати селянс­тво, пропагуючи вимоги переділу землі. Підтримка селянами ідеї переділу землі свідчила, на думку народників, про негативне став­лення до приватної земельної власності, про те, що селянам прита­манні соціалістичні ідеали. Українські народники, як уже зазнача­лося, надавали особливого значення ідеї переділу землі. "Для нас, українців, — писав В. Дебагорій-Мокрієвич, — община не була і не може бути вихідною точкою програми тому, що общини в тому ви­ гляді, як вона існувала на півдні Росії, ми не мали".

    І. Франко (1856—1916) — великий український письменник, мислитель, історик, філософ, літературознавець. Значне місце в його науковій спадщині належить і економічним питанням.

    Велику увагу приділив І. Франко дослідженню економіки Гали­ чини, становищу селянства й робітничого класу. У працях "Земель­ на власність у Галичині" (1887), "Панщина та її скасування в 1848 році в Галичині" (1897) та інших він дає глибокий аналіз феодаль­ них відносин у тім краї.

    Використовуючи великий статистичний матеріал, І. Франко розкриває історію пограбування селянства як в процесі скасування кріпацтва, так і після реформи 1848 р. Указом про скасування кріпацт­ва селянство було позбавлено частини його власної землі, права безкоштовного користування лісами й пасовиськами, що належали поміщикам. За звільнення селян встановлювались великі викупні платежі (індемнізація). Усе це призвело до непосильної заборгова­ності і масового розорення селянства. За підрахунками І. Франка, 1848 р. було продано з молотка 881 господарство, а за період 1873— 1883 рр. — 23 287 господарств, або в середньому 2 177 господарств щороку.

    Причину соціальної нерівності, експлуатації трудящих І. Франко бачив у існуванні приватної власності. Тому, на його думку, першою обов'язковою умовою для знищення експлуатації має стати ліквідація приватної і встановлення суспільної власності на землю і всі засоби виробництва. Здійснення цих соціалістичних ідеалів І. Франко вважає можливим без насильства, хоч і закликає до боротьби і не пропонує відмовлятись від найрадикальніших ліків — революції.

    Великого значення надавав І. Франко політичній економії, підкреслюючи, що вона "безперечно найважливіша з усіх наук". Якийсь час І. Франко викладав політичну економію в робітничих гуртках самоосвіти і навіть підготував, як він сам писав, "невеликий елементарний підручник економії суспільної по Міллю, Чернишев ському і Марксу". Він переклав українською мовою 24-й розділ першого тому "Капіталу", який мав намір опублікувати як додаток до підручника. Але підручник не було надруковано, і І. Франко по­чав видавати серію брошур і статей, присвячених окремим питан­ ням політичної економії.

    І. Франко не був видатним теоретиком у галузі політичної еко­номії. Він скоріше популяризатор економічної теорії і, зокрема, економічної теорії К. Маркса. Аналіз категорій політичної економії в нього підпорядковується іншим завданням. І. Франко хоче приве­ рнути увагу суспільства до економічних проблем, до необхідності їх вирішення. На науковому рівні, але доступно, він намагається роз­крити трудящим причини їхнього тяжкого економічного становища. Як писав сам І. Франко, за цензурних утисків про економічні й політичні справи не можна було говорити відкрито, а довелося "заходити з боків" і говорити про діла менш дражливі, як-от "про історію гро­шей, теорію людності, історію селянства і т. д.".

    Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає в Україні вже в 70-ті рр. Його представники були зв'язані з революційним народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську революцію. Критикуючи капіталізм, лібе­ ральні народники протиставляли йому дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення у зміцненні дрібнотоварного вироб­ ництва вони надавали різним формам кооперації.

    Бурхливий розвиток продуктивних сил у пореформений період супроводжувався значними соціальними зрушеннями, поглиблен­ ням класових суперечностей, пожвавленням суспільної думки. Змі­ни, що сталися в економічному та суспільному житті країни після реформи 1861 р., позначилися і на розвитку політичної економії.

    Політична економія буржуазного лібералізму відмовлялась від трудової теорії цінності. М. Вольський визначення цінності торкає­ться лише побіжно. Хоч він і ставить цінність у залежність від су­спільної корисності, проте вважає, що вона може бути відокремлена від праці і саме в цьому полягає її позитивне значення.

    М. Вольський прагне об'єднати всі відомі економічні теорії. На його думку, "в усіх письменників з політичної економії, від Ксенофонта до Чернишевського, є багато слушного й потрібно лише від­найти середнє пропорційне"4. Водночас на поглядах М. Вольського помітно позначався вплив класичної школи. Сучасники писали про нього, що він і студентам читав лекції в дусі економічних поглядів А. Сміта.

    У М. Бунге немає чіткого розуміння цінності, її він пояснює як властивість чогось, що людина не може придбати безкоштовно. А величина цінності, за Бунге, залежить від попиту і пропозиції. Усі ті категорії, якими буржуазні економісти визначали цінність (корис­ність, праця, витрати виробництва тощо), він розглядав як фактори, що впливають на попит і пропозицію. Прихильником теорії попиту й пропозиції був також учень і послідовник М. Бунге професор Ки­ївського університету Д. І. Піхно. Але згодом Бунге розробив тео­ рію цінності на засадах психологічної школи і визначив цінність ко­рисністю.

    Теорії цінності спеціальне дослідження присвятив А. Антонович ("Теорія цінності", 1877). Питання цінності він називає осно­вним у політичній економії, від розв'язання якого залежать інші питання цієї науки. А. Антонович указував на особливе значення розробки й правильного розуміння теорії цінності для Росії, де, на його думку, під впливом великих реформ останнього часу за­роджується самостійна політико-економічна література. А. Анто­нович докладно проаналізував погляди економістів на цінність і зазначив, що їх не можна взяти за основу, бо всі вони помилкові як з погляду методу, так і змісту. Помилки, на його думку, зумовлені тим, що економісти в своїх дослідженнях аналізували цін­ність або з погляду споживання, або розподілу, або виробництва. До першої групи економістів А. Антонович відносить Шторха, до другої — Мальтуса, Маклеода та Бастіа, до третьої — Рікардо, Кері і Маркса. Сміта він називає еклектиком, який дав різні визна­чення цінності.

    З усіх цих напрямів А. Антонович найбільш прихильно ставиться до останнього, тобто такого, що до визначення цінності підходить з погляду виробництва. Але недоліком він називає те, що, узявши за основу цінності працю, затрачену на виробництво, представники цього напряму ігнорують продуктивність таких факторів, як приро­ да й капітал.