Історія економіки

Схожі статті :

Популярні записи

  • Еволюція неокласичних Ідей

    Монополізація економіки, виникнення державно-монополістич­ної форми власності, усесвітня економічна криза 20—30-х pp. поста­вили під сумнів основні постулати ортодоксального неокласицизму. Вихідний принцип неокласиків — принцип лібералізму, згідно з яким вільне ціноутворення і ринковий спосіб розподілу доходів обумовлюють прийняття економічними суб'єктами оптимальних го­сподарських рішень, що має своїм наслідком урівноважування по­питу і пропозиції, був підірваний.

    Остаточного удару основоположним принципам неокласицизму завдали кейнсіанці, які запропонували нову концепцію економічно­го розвитку. Після прийняття їхніх рекомендацій урядами багатьох країн вірогідність основних постулатів неокласичної теорії взагалі ставилась під сумнів.

    Крім того, світова економічна думка тієї доби не могла не зважати на ще один напрямок — марксизм, який реалізовувався на практиці як соціалістичне, центрально-кероване господарство, спираючись, як і кейнсіанство, на ідеологію державного втручання в економіку.

    Переглянути неокласичну теорію ринку намагалися і самі пред­ставники неокласичної школи. Видатні теоретики-неокласики Л. Вальрас, А. Пігу, А. Хоутрі, К. Вікселл та інші також указували на обмежені регулюючі можливості ринкової конкуренції, особливо за нових умов, і вважали за необхідне доповнити її державним регу­люванням.

    Однак послаблення позицій неокласицизму як основи економіч­ної політики зовсім не означало відмови від неокласичної методоло­гії аналізу економічних явищ.

    На той час неокласичний напрямок мав майже столітню практи­ку економічних досліджень, зв'язаних із використанням найріз­номанітніших методів і підходів, що, починаючи з теорій послі­довників рікардіанської школи та концепції загальної і часткової рівноваги, уможливлювали всебічне висвітлення закономірностей суспільно-економічного розвитку.

    Неокласична школа політичної економії справляла неабиякий вплив на інші напрями. Саме неокласичні теорії формували методо­логічні засади досліджень економічних явищ усіма іншими течіями в політичній економії: в основу ідей кожної з них було покладено неокласичний аналіз взаємозв'язків та взаємовпливу елементів еко­номічної системи. Адже економічні доктрини будь-якого спряму­вання виходили з того, що втручання держави в економіку можливе лише у межах, окреслених приватною власністю на засоби вироб­ництва, тому воно має базуватися на визначенні особливостей та за­кономірностей функціонування ринкового організму, на розумінні того, що свідоме формування одного з елементів економічної сис­теми спричинятиме відповідні зміни в усій системі.

    У контексті грошово-кредитної доктрини саме неокласики фор­мулюють монетарну теорію економічного циклу, вказуючи, що еко­номічний цикл — суто грошове явище, зумовлене нестабільністю попиту на гроші і відповідними змінами умов грошового кредиту­вання. Вони першими звернули увагу на необхідність проведення державою активної кредитно-грошової політики. Згодом цю тезу (хоч і по-різному) розвиватимуть монетаристи та кейнсіанці.

    Кейнсіанська ідея регулювання економіки також будувалась на знанні закономірностей розвитку ринкового механізму. Сама її ін­терпретація як "теорії рівноваги за умов неповної зайнятості", тобто як одного з аспектів проблеми загальної рівноваги економічної сис­теми, заперечує її несумісність з неокласичними підходами.

    Усе це дало змогу прихильникам неокласичних ідей стверджува­ти, що теоретичні постулати, які розробив іще Маршалл, залишаю­ться актуальними, оскільки державне регулювання є тимчасовим і винятковим явищем, зумовленим "Великою депресією". Вони заяв­ляли, що всесвітня криза є наслідком втручання держави (як влас­ника-монополіста) в економіку; наслідком як негативного впливу профспілок на процес формування заробітної плати і доходів, так і контролю великих монополій за ціноутворенням, що позбавило економіку можливості гнучко реагувати на ринкові обставини.

    Водночас у межах неокласичної традиції виникає окремий на­прямок, представники якого намагаються довести, що конкуренція притаманна також і монополістичній стадії розвитку економіки. Д. Робінсон, Е. Чемберлін, Й. Шумпетер здійснюють перегляд нео­класичної концепції ринку, формулюють Теорії монополістичної конкуренції, за допомогою яких доводять, що сили ринкового само-врегулювання торують собі шлях за будь-яких умов.

    Інші неокласики закликали до відновлення економічних умов, за яких знову запрацює механізм вільної конкуренції, до розробки мо­делей виходу з економічної кризи та економічного зростання, тим самим розширюючи предмет неокласичних досліджень: стрімко зростає різноманітність об'єктів дослідження, змінюються підходи до їх вивчення. У межах неокласичного напряму формулюються рі­зноманітні ліберальні концепції суспільно-економічного розвитку, інколи настільки протилежні за змістом, що можна було говорити про виникнення нових шкіл. Але основний принцип — орієнтація на потенціал ринкової системи та ринкових механізмів — об'єднує всі напрями і школи.

    Неокласична економічна теорія входить у нову фазу, набирає нових рис, чітко окреслюються її функції — Нормативна (форму­люються програми розвитку, визначаються його основні напрями, розробляються практичні рекомендації, тобто формуються засади економічної політики) та Позитивна, науково-дослідна (вивчаються економічні закономірності та фактори прогресу суспільства). Широко використовуються економіко-математичні, статистичні методи моде­лювання економічних процесів, системний та факторний аналіз.

    Розгортання всесвітньої кризи зумовлює виникнення нових пріо­ритетів у наукових дослідженнях — проблеми відновлення еконо­мічної рівноваги, циклічності та економічного зростання. Представ­ники неокласичної школи розв'язують їх по-різному, але в межах неокласичної методології. Це приводить до нового поділу представ­ників неокласичної школи на кілька помітних наукових течій (на­прямків).

    Так, напрям, що абсолютизує саморегулюючий потенціал ринку, заперечує необхідність втручання держави в економіку, отримує на­зву Консервативної (ортодоксальної) течії неокласичної школи. Саме завдяки цій течії відбувається вдосконалення методів дослі­дження ринкових процесів, їй належать пріоритети в галузі функці­онального аналізу проблем економічного зростання.

    Але, на відміну від своїх попередників, представники цієї течії широко користуються як мікро-, так і макроекономічними підхода­ми: проводиться багатофакторний аналіз економічного циклу, моде­люється вплив на нього НТП, кон'юнктури та інших чинників, у тім числі і грошового фактора відновлення економічної рівноваги.

    Якщо раніше проблема грошового обігу розглядалася у зв'язку з ціноутворенням, то тепер акценти зміщуються в бік дослідження його впливу (як фактора економічного зростання) на процеси на­громадження, інвестування. Виникає низка нових теорій, які відріз­нялись від колишніх кількісних теорій грошей тим, що враховували не лише взаємозв'язок цін та кількості грошей у обігу, а вказували йа існування інших, у тім числі суб'єктивних, чинників рівноваги — мотивів інвестування. Визнається,, що інвестиції є автоматичним ре­гулятором ринкової економіки,, головною умовою економічного зростання, а ринковий механізм — головною умовою ефективної дії цього регулятора.

    У цей же час формується і Неолібералізм течія в неокла­сичному вченні, що визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку. Це свідчило про пристосування ідей лібералізму до нової дійсності, і отже, про початок нового етапу йо­го розвитку.

    1938 р. в Парижі відбулася перша Міжнародна конференція (ко­локвіум Уолтера Ліпмана), на якій було сформульовано теоретичні засади неолібералізму — визнання необхідності часткового втру­чання держави в економічні процеси, межі такого втручання та фун­кції держави щодо забезпечення умов вільної конкуренції.

    Підкреслювалося, що необхідність регулюючого впливу держави визначається лише обставинами, які можуть вплинути на економіч­ну стабільність і призвести до негативних наслідків у соціальному житті. Коли еластичність попиту та пропозиції з якихось причин перешкоджає швидкому відновленню ринкової рівноваги, втручан­ня у сферу ціноутворення є бажаним і може відбуватись через без­посереднє регулювання розмірів попиту або пропозиції. Отже, дер­жаві призначалася роль охоронця ринкових принципів організації економіки.

    На відміну від консервативного, неолібералізм є напрямком, що претендує на створення повної соціальної картини суспільства, ви­значення основних принципів його функціонування. Поряд із декла­руванням принципу економічної свободи та невтручання держави в економіку, сучасний неолібералізм проголошує принцип соціальної справедливості, тобто не обмежує роль держави функцією охоронця ринкових відносин, а визнає за нею право організатора соціального життя суспільства, щоправда, в межах економічних можливостей цього суспільства. За державою закріплюється функція забезпечен­ня соціальної стабільності в суспільстві, як умови нормального роз­витку економіки. Політичною доктриною неоліберальної теорії стає ідея сильної держави — організатора конкурентно-ринкових відно­син та міцної економіки.

    Теоретичне обгрунтування цієї доктрини по-різному здійснюва­лось представниками німецької, англійської, французької неолібе­ральних шкіл. Серед найвидатніших сучасних досягнень неолібе­рального напряму — доктрина монетаризму, сформульована американським ученим М. Фрідменом та вдосконалена представни­ками чиказької школи. Для неї характерне використання неокласич­них підходів до аналізу, визнання визначальної ролі грошових фак­торів, поєднання двох функцій економічної науки та вирішення макроекономічних проблем на підставі тези про невтручання дер­жави в економіку. Сучасна монетарна теорія стала результатом інте­грування неоліберальної доктрини і консервативних неокласичних концепцій економічного зростання.

    Інтегрування економічних учень відбувається не лише в межах неокласичних підходів. Спостерігається тенденція до зближення кейнсіанської та неокласичної шкіл, тобто Неокласичний синтез. Уможливлює цей синтез те, що кейнсіанська теорія хоч і декларує принцип втручання держави в економіку, але розуміє це втручання тільки як початковий імпульс, передбачаючи надалі ввімкнення са­морегулюючих ринкових сил. Фактично всі сучасні доктрини не ви­ключають регулюючого впливу держави, різниця полягає лише в тім, які саме об'єкти втручання бачить та чи інша школа, які допус­тимі межі визнає.

    Отже, вже в 30-х pp. у межах неокласичного методу дослідження формується кілька напрямів: Консервативний, що наслідує традиції неокласичної школи і аналізує проблеми економічної рівноваги, ци­клічності розвитку та економічного зростання; Неолібералізм, пред­ставники якого, наполягаючи на принципі саморегулювання ринко­вої економіки, визначають межі, рівень і напрями впливу держави на суспільно-економічний розвиток; Неокласичний синтез, що за­хищає необхідність гнучкого поєднання принципу невтручання в економіку з кейнсіанськими методами державного регулювання за­лежно від конкретної економічної ситуації.

    Для всіх напрямів характерне використання таких підходів до економічного аналізу, що збагачували політичну економію протя­гом усієї історії її розвитку. Основним серед них є принцип свободи економічної діяльності та обмеження втручання держави в економіку.

    Починаючи із 70-х pp. неокласична теорія переживає відроджен­ня класичних традицій, повертаючись до визнання визначальної ро­лі економічного суб'єкта та ринкового механізму саморегулювання для встановлення загальної економічної рівноваги. Розвиток нео­класичної теорії зв'язується з дослідженнями в кількох напрямах: із теоретичним визначенням шляхів подолання кризових явищ у рин­кових відносинах; із прогнозуванням економічної поведінки суб'єктів ринкової діяльності в динамічному середовищі; з форму­ванням принципів економічної політики, спрямованої на захист та підтримку конкурентної ринкової економіки за умов монополізму; із визначенням методів вирішення соціальних проблем, породжених дією ринкових сил, що до цього часу залишались поза увагою нео­класичного аналізу. Знову з'являються теорії, що заперечують необ­хідність будь-якого втручання держави в економіку. В центр їх ува­ги потрапляють як економічні, так і неекономічні фактори розвитку та ринкового саморегулювання. Цей напрямок отримує назву "шко­ли нової класики", або "нової класичної економіко" і є ознакою Неокласичного ренесансу.

    Характерними рисами нових неокласичних теорій є те, що в них узагальнюється ідея рівноваги, ураховуються, формалізуються та математизуються всі явища економічного життя, у тім числі й моти­вована поведінка економічного агента (окремого виробника чи фір­ми), і на цій підставі будується модель циклу. У працях представни­ків сучасного консервативного напряму досліджуються проблеми, зв'язані з удосконаленням механізмів функціонування ринкової економіки на макро - та мікроекономічному рівнях. Ці теорії репре­зентовано доктринами Раціональних очікувань та Економіки про­позиції.

    У сучасних західних академічних колах нову неокласику вважа­ють домінуючим і перспективним напрямком. Та слід зазначити, що побудований на основі ідеї цінової рівноваги та теорії граничної ко­рисності, на використанні принципу системного аналізу сучасний неокласицизм впритул підходить до визнання необхідності впливу держави на окремі сторони економічної системи з метою спричини­ти "ланцюгову реакцію" і забезпечити умови для дії ринкових сил. Посилаючись на те, що нові організаційні форми виробництва по­требують нових підходів до проблеми саморегулювання, неокласи­ки вважають за необхідне досліджувати економічні явища з погляду можливого стимулювання і стабілізації економічних процесів, не зашкоджуючи дії ринкових сил.