Історія економіки

Схожі статті :

Популярні записи

  • Ліберальне народництво

    Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає в Україні вже в 70-ті pp. Його представники були зв'язані з революційним народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську революцію. Критикуючи капіталізм, лібе­ральні народники протиставляли йому дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення у зміцненні дрібнотоварного вироб­ництва вони надавали різним формам кооперації.

    Типовим представником ліберального народництва 70-х pp. в Україні був П. А. Червінський (1849 — 1931). У 1876—1890 pp. він очолював статистичне бюро Чернігівського губернського земст­ва. Як і народники в цілому, він намагався обґрунтувати самобутній шлях економічного розвитку Росії. Проте якщо більшість народни­ків заперечували можливість застосування вчення К. Маркса до російської дійсності, то П. Червінський намагався довести цю мож­ливість. Погляди П. Червінського було викладено в статтях, опублі­кованих в "Неделе" (1875—1876). Ці статті користувались у ті роки надзвичайно великою популярністю, їх з інтересом читала молодь, щодо них велися жваві дискусії.

    Цей інтерес був зумовлений тим, що у 70—80-х pp. питання про долю народногосподарського розвитку Росії було найзлободеннішим. Воно ще більш загострилося і привернуло увагу громадськості з появою "Капіталу" К. Маркса.

    П. Червінський трактує процес історичного розвитку, і зокрема проблему майбутнього Росії, спираючись на положення історичного матеріалізму. У розвитку людського суспільства він виділяє чотири типи народного господарства: патріархальне, рабське, кріпосне й товарне. Підставою зміни типів народного господарства є, підкрес­лював він, економічні явища. Цей висновок, писав П. Червінський, "покладений в основу однієї теорії, яка з'явилась порівняно недавно і має поки що небагато прихильників"'. П. Червінський, безумовно, мав на увазі теорію К. Маркса.

    Перші три типи господарства він об'єднує одним терміном — особисте господарство, в якому продукт не виходить за його межі (тобто натуральне господарство). П. Червінський ідеалізує нату­ральне господарство й протиставляє йому товарне, якому властива протилежність інтересів покупців та продавців як товарів, так і ро­бочої сили.

    Економіка Росії, на думку П. Червінського, перебуває в перехід­ному стані від натурального до товарного виробництва. Як типовий народник, він не бачить в Росії умов для розвитку капіталізму і вва­жає, що тут велика промисловість поки що не може розвинутись, "тому що немає в наявності першої, найнеобхіднішої умови її про­цвітання — пролетаріату"2. Якщо на Заході пролетаріат з'явився внаслідок обезземелення селян, то в Росії обезземеленню, на його думку, перешкоджає община. Відтак П. Червінський виступає на за­хист общини, бо її знищення приведе до утворення пролетаріату, а отже, і буржуазії.

    Якщо на Заході капіталізм, пише П. Червінський, — це результат історичного процесу розвитку, то в Росії його можна штучно наса­джувати, затримати або зовсім припинити його розвиток. "Чи піде­мо ми свідомо на те, що на Заході склалось несвідомим історичним процесом і чого він тепер намагається позбутися з такими страшними зусиллями?" — ставить питання П. Червінський. Сам він стоїть за те, щоб запобігти капіталістичному розвитку Росії.

    Проте П. Червінський розуміє переваги великого виробництва перед дрібним, переваги, які несе технічний прогрес. Він зазначає, що ці переваги з розвитком суспільства зростатимуть і відмовлятись від них невигідно, а згодом буде просто неможливо. Але прогресив­ний розвиток суспільства він не зв'язував з капіталізмом, а мріяв про новий "своєрідний тип" народного господарства. Основою такого господарства має бути община, яка використовує сучасну техніку, але зберігає натуральне виробництво. "Така комбінація особистого господарства з технічними вдосконаленнями, — писав П. Червінський, — є найвигіднішим устроєм господарської одини­ці". І саме вона забезпечить особливий шлях російського розвитку.

    Погляди П. Червінського не лишались незмінними. Характерна для ліберального народництва 70-х pp. риса — зв'язок з революцій­ним рухом, властива була й П. Червінському. Він, іще студентом Пе­тербурзького інституту землеробства, брав активну участь у рево­люційному русі і за участь у студентських заворушеннях відбув заслання в Архангельській губернії.

    Ліберальні народники 70-х pp. хоч і проповідували мирні шляхи розвитку, але мріяли про зміну суспільного устрою. Однак уже на­прикінці 70-х pp. вони поривають з революційним рухом, зближую­чись із буржуазними лібералами, і починають пропагувати теорію "малих діл", вирішення найближчих проблем. Саме з вирішенням цих найближчих практичних питань зв'язував П. Червінський, як і ліберальні народники в цілому, настання ліпших часів.

    Ідеї народників знайшли відображення в працях земських ста­тистиків.

    Значний інтерес становлять погляди таких представників земсь­кої статистики, як О. Шлікевич (1849—1909), В. Варзар (1851— 1940), О. Русов (1847—1915) та інші. Вони відіграли помітну роль у розвитку земської статистики, створивши її так званий чернігівсь­кий тип. Перебуваючи під впливом народницьких ідей, вони не мог­ли не рахуватися з процесами, що відбивали розвиток капіталістич­них відносин.

    Статистичні дослідження давали величезний матеріал щодо ди­ференціації селянства, зростання куркульства, з одного боку, та пролетаризації — з іншого. Про це, зокрема, писав О. Шлікевич у "Земському збірнику Чернігівської губернії" (1890). Аналізуючи матеріали кількох послідовних статистичних обстежень селянських господарств земськими статистиками, О. Шлікевич робить висновок, що бідні стають ще біднішими, а багаті — багатшими. Причому, як зазначає він, "бідні стали біднішими і абсолютно й відносно".

    Велику увагу в дослідженнях чернігівських статистиків було приділено аналізу становища поміщицького та селянського госпо­дарства, наявності кріпосницьких пережитків, які значно погіршу­вали становище селянства. Одним із таких пережитків була відробіт­кова система. Значна кількість поміщицької землі здавалася під від­робіток. Умови відробітку були досить тяжкими, що погіршувало становище селянства. Проте через гостре малоземелля селяни зму­шені були погоджуватися на це. Особливо грабіжницькою була посередницька оренда. Як писав О. Шлікевич, селян найбільше не­покоїла можливість передачі поміщицької землі орендаторам-по­середникам.

    Цю проблему порушував і відомий економіст-статистик В. Варзар. Він докладно аналізує проблеми оренди в Чернігівській губер­нії, де переважала оренда посередницька. В. Варзар не лише викри­ває грабіжницький характер такої оренди, коли плата перевищувала часом дохід від землі, а й описує механізм укладення договорів. Купці, лихварі, котрі виступали як суборендарі, укладаючи догово­ри, часто споювали селян, щоб домогтися вигідніших для себе умов. Описуючи цю проблему в журналі "Отечественные записки" (1878), В. Варзар порівнює процес обміну горілки на мужицьку працю з обміном "скляного намиста на золото американських дикунів".

    Велику увагу В. Варзар приділяє дослідженню розвитку кустар­ного виробництва. Проте він не ідеалізує його, не вважає народним. Описуючи кустарну промисловість у Чернігівській губернії, він констатує наявність різних економічних одиниць щодо розмірів ви­робництва, майнового становища кустарів. Отже, він, як і більшість чернігівських статистиків, ставить і вирішує питання про необхід­ність дослідження економічних типів господарств, а не оперує лише середніми характеристиками.

    Цей погляд підтримував і О. Русов — відомий український гро­мадський діяч, економіст-статистик. Беручи участь у розробці про­грами статистико-економічних досліджень Чернігівської губернії, він, як і інші автори програми, виходив із неприпустимості застосу­вання в дослідженнях середніх цифр. Сам О. Русов безпосередньо писав про необхідність "знати ті типи господарств, які називаються "багатими", "середніми", "бідними". Він був прихильником приват­ного, а не общинного землеволодіння та землекористування. Це не випадково. Така позиція значною мірою пояснювалася тим, що об­щина не мала в Україні такого значення, як у Росії. Він критикує прихильників общинної форми землеволодіння, які, за його слова­ми, намагалися позбавити селян права "розпоряджатися собою та своїм майном".

    О. Русов спостерігав зміни, що відбувалися в різних формах зем­леволодіння під впливом розвитку капіталістичних відносин. Проте він характеризує цей процес не як диференціацію, а як "демократи­зацію" власності, тобто урівнювання в забезпеченні селян землею. Цей висновок О. Русов теж спрямовує проти захисників общини, для доведення переваг подвірного землеволодіння. Положення про "демократизацію" земельної власності він розвиває і в статті "Опис Чернігівської губернії". Цю думку поділяв і земський ліберальний діяч М. Рклицький.

    О. Русов, як і П. Червінський, був обізнаний з ученням К. Марк­са. Проте він був противником марксизму, називав його "легковаж­ним" рухом, а самі теорії — абстракціями, під які підганяються факти реального життя. О. Русов був противником революційних перетворень державного ладу й великі надії покладав на земство.

    У 90-х pp. типовими представниками ліберального народництва в Україні були М. Левитський, Б. Грінченко, М. Биков, Т. Осадчий та інші.

    Микола Васильович Левитський (1859—1936) — найбільш відомий представник ліберального народництва в Україні. 1885 ро­ку він закінчив юридичний факультет Харківського університету. Ще будучи студентом, М. Левитський брав активну участь у гуртку молодих українофілів. Але вже на початку 90-х pp. остаточно сфор­мувались його ліберально-народницькі погляди.

    Як і ліберальні народники в цілому, М. Левитський критикує ка­піталізм, але здебільшого однобічно й поверхово, не розуміючи йо­го історично прогресивної ролі. Левитський, як і народники взагалі, заперечував можливість розвитку капіталізму в Росії. Одним із до­казів на користь цього погляду стала для М. Левитського теорія від­творення Сісмонді, яку сприйняли й російські народники.

    Розглядаючи паростки капіталізму в Росії як штучне явище, М. Левитський виступає із закликом спинити, затримати його роз­виток. Капіталізму він протиставляє дрібне виробництво, напівнату­ральне господарство селян і ремісників. Саме йому він провіщає ве­лике майбутнє.

    М. Левитський увійшов в історію суспільної думки не лише як теоретик ліберального народництва, а й як практик, який розробляв численні проекти розвитку дрібного виробництва, і намагався вті­лити їх у життя. Він е прихильником створення різних форм коопе­рації, артілей, сільськогосподарських виставок, надання дешевого кредиту дрібним виробничникам тощо. Не забуває він і про об­щину, яку називає "запорукою майбутнього добробуту"', тому що вона полегшує перехід до суспільного господарства всієї громади, всього села.

    Найбільш відомим теоретичним опрацюванням М. Левитського став "Артільний договір (для землеробських артілей)", який було перекладено багатьма європейськими мовами. М. Левитський брав участь у багатьох міжнародних кооперативних конгресах. Наполег­ливо впроваджував він у життя і свій "Артільний договір". Протя­гом 1894—1896 pp. ним було організовано 85 артілей в Олександ­рійському та Єлисаветградському повітах. Хоч М. Левитський і сподівався своєю діяльністю спинити розвиток капіталізму, проте функціонування створених ним артілей свідчило саме про капіталіс­тичний розвиток сільського господарства.

    Тихін Іванович Осадчий (1866—1945) — економіст, земський статистик, громадський діяч. Він виступив як ідеолог дрібної бур­жуазії, хоч і проголошував ідею створення сприятливих суспільно-економічних умов "для діяльності не одного якогось класу або су­спільної групи, а для всіх".

    У вирішенні основного питання — про напрям народногоспо­дарського розвитку країни Т. Осадчий займав дещо своєрідну пози­цію. Як сумлінний дослідник-статистик він оперував величезним фактичним матеріалом про стан селянського господарства, що свід­чив про інтенсивний розвиток капіталістичних відносин. У своїх працях він констатує як наявність сприятливих умов для розвитку капіталізму в Південно-Західному краї, так і розгортання самого процесу капіталістичного розвитку. Він бачив неминучість цього розвитку і навіть визнавав його певну прогресивність. Але, як пра­вовірний народник, Т. Осадчий називає цей процес "украй небажа­ним". Розвитку капіталізму він протиставляє дрібне виробництво селян і ремісників.

    Навіть констатуючи процес диференціації селянства, розуміючи його неминучість, Т. Осадчий пропонує надання допомоги дрібному господарству з боку держави. Щодо поліпшення становища селянс­тва він є прихильником "малих діл", "культурної праці". Поліпшити становище селянства Т. Осадчий сподівався підвищенням культури землеробства, наданням селянам дешевих кредитів, довгостроковою орендою тощо.

    Основний наголос Т. Осадчий робить на необхідності зміцнення середнього самодостатнього, тобто натурального, господарства. Будучи переконаним у можливості його ефективного функціонування, він особисто здійснює кілька спроб організації такого господарства. Проте вони не виправдали утопічних сподівань Т. Осадчого.