Історія економіки

Схожі статті :

Популярні записи

  • Економічна програма народництва

    В економічній думці Росії другої половини XIX ст. панівним на­прямком було народництво. У теоретичному відношенні народниц­тво — це певний різновид утопічного соціалізму, характерного для країн із низьким рівнем економічного розвитку, переважанням сіль­ського господарства і дрібних виробників.

    Російське народництво, однак, є досить складним і багатогран­ним явищем, яке змінювалось разом зі зміною суспільно-економічних умов. Воно характеризувалось наявністю досить різнорідних напрямів і тенденцій.

    У народництві виділяються дві тенденції — революційна й лі­беральна. Відповідно розрізняються і два етапи розвитку народни­цтва. Перший — із 60-х до середини 80-х pp., що зв'язаний із дія­льністю революційного народництва. Другий — із середини 80-х до кінця 90-х pp. — характеризується пануванням ліберального народництва.

    Усім без винятку представникам народництва, до яких би течій чи напрямів вони не належали, притаманні певні спільні риси. Це визнання капіталізму в Росії занепадом, регресом, визнання самобу­тності, "неповторності" російського економічного ладу взагалі і се­лянина з його общиною, артіллю зокрема.

    У 70—80-х pp. XIX ст. питання про шляхи економічного роз­витку Росії, про перспективи розвитку в ній капіталізму було найзлободеннішим. Воно ще більше привернуло до себе увагу громад­ськості з появою в Росії "Капіталу" Маркса. Навколо "Капіталу" то­чилася жвава полеміка (головне щодо теоретичних питань), за якою проглядалися намагання з'ясувати перспективи економічного роз­витку Росії.

    Заслуга постановки питання про розвиток капіталізму в Росії на­лежить саме народництву. Проте вирішення його народниками ви­явилось незадовільним. Як ідеологи дрібних виробників, прирече­них капіталізмом на загибель, народники не бачили в капіталізмі історично неминущого явища, а відтак вірили в можливість уникну­ти його. Вони ідеалізували вигаданий ними "народний лад", оголо­шуючи його запорукою прогресивніших, ніж капіталізм, суспільних відносин соціалізму.

    Підґрунтя для соціалістичних перетворень у Росії народники ба­чили в общині. Виходячи з утопічних та ідеалістичних уявлень про особливий шлях розвитку Росії, народники ідеалізували селянську общину, розглядали її як "форму побуту", що якнайліпше відпові­дає "російському народному духові". Російського селянина народ­ники вважали навіть "комуністом за інстинктом". Велике поширен­ня в Росії общини і віра в так званий "общинний дух", "кому­ністичні інстинкти" російського селянина породили в народників віру в те, що Росія ближче стоїть до соціалізму, ніж країни Заходу. Оскільки розвиток капіталізму розкладав общину, народники закли­кали "зміцнювати" її.

    Як суб'єктивісти в соціології, народники не розуміли закономір­ностей суспільного розвитку. Вони вважали, що суспільні відносини люди будують свідомо. Провідну роль у суспільному розвитку вони відводили інтелігенції, яка нібито здатна на своє бажання спрямува­ти його в той чи інший бік.

    Віра в особливий уклад, в общинний лад російського життя, у можливість селянської соціалістичної революції породила так зване "ходіння в народ". З допомогою пропаганди й підготовки селянсь­ких бунтів народники сподівались підняти селянство на соціалісти­чну революцію. Переконавшись на практиці в наївності віри в "ко­муністичні інстинкти" селянства, народники перейшли до боротьби з самодержавством власними силами, застосовуючи тактику індиві­дуального терору.

    Революційне народництво. У революційному народництві існували три різні течії, які очолювали П. Лавров, П. Ткачов і М. Бакунін.

    Петро Лаврович Лавров (1823—1900) — один з провідних іде­ологів народництва, філософ, соціолог, економіст, математик. Він закінчив Петербурзьке артилерійське училище і викладав математи­ку у військових навчальних закладах. 1868 року за свою суспільну діяльність був заарештований і висланий у Вологодську губернію.

    Саме у засланні Лавров написав знамениті "Історичні листи" (1868—1869), які друкувались в "Неделе" і стали програмним доку­ментом революціонерів 70-х pp. За допомогою Г. Лопатіна Лавров утік із заслання і виїхав за кордон, де познайомився з Марксом і Ен­гельсом. За кордоном розпочав видання журналу "Вперед", який ві­діграв важливу роль у пропаганді соціалістичних ідей у Росії.

    Лавров і його послідовники (так звані лавристи) були прихиль­никами соціалістичної революції, яку здійснить народ, селянство, кероване революційною інтелігенцією. Підготовка революції пере­дбачала тривалу пропаганду ідей соціалізму в народі.

    Значне місце в працях Лаврова присвячується економічним пи­танням, які охоплюють всі сторони суспільно-економічного життя тогочасної Росії. Ще до проведення реформи Лавров писав про тяж­ке, безправне становище селянства, проте його погляди на проблему звільнення селянства були досить поміркованими. Більш послідовно він виступив з критикою реформи, яка, на його погляд, "не звільни­ла селян повністю". Лавров гостро критикував самодержавство і йо­го економічну політику.

    У питанні про роль общини погляди Лаврова не були незмінни­ми. У 70-х pp. він розглядав общину як умову переходу до соціаліз­му, як основу побудови майбутнього соціалістичного суспільства. Спостерігаючи процес розкладу общини і зародження капіталістич­них відносин, Лавров характеризує його як початок підготовки со­ціального перевороту. На місце капіталістичного ладу, писав він, прийде робочий соціалізм'. Робочий соціалізм, за Лавровим, здійс­нюватиметься через передачу землі селянським общинам, а промислових підприємств — робітникам. Тим самим буде ліквідовано при­ватну власність і експлуатацію людини людиною. Отже, основною вимогою Лавров вважав заміну приватної власності суспільною.

    У працях 90-х pp. Лавров досліджує різні етапи розвитку майбу­тнього соціалістичного суспільства. Під впливом К. Маркса аналізує категорію "перехідного часу" до соціалізму, а також розкриває за­вдання "більш віддаленого періоду". Проте проект соціальної рево­люції, розроблений Лавровим, обмежувався лише загальними вимо­гами революції буржуазно-демократичної.

    Михайло Олександрович Бакунін (1814—1876) — виходець із дворянської сім'ї. 1840 року виїхав за кордон, де включився в рево­люційну діяльність. В історії революційного руху Західної Європи він відомий як анархіст. Анархізм і народництво — близькі ідеоло­гії, проте не тотожні.

    Сподівання Бакуніна на негайну соціальну революцію, його заклики до молоді "йти в народ" і очолити селянські бунти бу­ли сприйняті частиною народників, які з гордістю називали себе анархістами. В історії народницького руху цей напрям назвали бакунізмом.

    Бакунін вважав, що російський народ — "бунтар від природи". Революційність народу, а отже й неминучість соціальної революції, він зв'язував зі злиденним станом, в якому перебував народ, а також із його вірою в право на землю. Бакунін був непримиренним проти­вником кріпацтва.

    Реформа 1861 р. не задовольнила його, він називає її обманом, тому що вона не дала народу справжньої свободи і примусила спла­чувати великі викупні платежі.

    Виступив Бакунін і з критикою капіталізму. Він засуджує аполо­гетику капіталізму в буржуазній літературі й підкреслює його зв'язок з попередніми експлуататорськими способами виробництва. Капіталізм Бакунін розглядає як нову форму експлуатації, яка змі­нює лише свою назву порівняно з попередніми формами — рабст­вом і кріпосництвом. Критикуючи капіталізм, Бакунін головну увагу звертає на критику "буржуазних порядків", а не на характер еконо­мічних відносин.

    Робітників він називав "чистими соціалістами" і вважав, що по­літична боротьба їм не тільки не потрібна, а й шкідлива, вона слу­жить лише інтересам буржуазії. Робітникам вистачатиме боротьби на грунті "економічних інтересів". Проте Бакунін підкреслював не­примиренність класових суперечностей капіталізму і приреченість буржуазії.

    Бакунін і його послідовники виступали проти держави і пропагу­вали ідею вільної федерації робітничих асоціацій і землеробських общин, в основі якої лежала б абсолютна свобода особи (аж до права на аморальність, паразитизм, лінощі тощо). Економічну основу майбутньої вільної асоціації бакуністи вбачали в передачі всієї землі землеробським общинам і всіх засобів виробництва — робітничим асоціаціям.

    1876 p. виникла народницька організація "Земля і воля", програ­ма якої була бакуністською. На перший план цією програмою вису­валось аграрне питання, на відміну від Західної Европи, де голов­ним вважалось питання фабричне.

    "Ходіння в народ", в якому взяли участь і лавристи, і бакуністи, зазнало невдачі. Селяни не сприйняли народницьких ідей, їх хвилю­вали проблеми безземелля і високих податків. За цих умов стався розкол "Землі і волі" на "Народну волю" і "Чорний переділ". Чорнопередільці на чолі з Плехановим продовжили традиції "Землі і волі", а народовольці стали на шлях терору.

    Петро Микитович Ткачов (1844—1885) і його прихильники вважали метою боротьби досягнення "народних ідеалів", тобто "се­лянського соціалізму". Вирішити цю проблему мали самі революці­онери, поваливши царський уряд і захопивши владу. Росія, на думку Ткачова, готова до соціалістичної революції, оскільки не має капі­талу і буржуазії. Саме тому він виступив з теорією негайного захоп­лення політичної влад и "революційною меншістю" шляхом змови1.

    Ткачов багато уваги приділяє дослідженню економічних проб­лем Росії. У статтях "Продуктивні сили Росії", "Статистичні нариси Росії" та інших Ткачов на великому статистичному матеріалі аналі­зує економічний стан країни, підкреслює, що їй притаманний низь­кий рівень продуктивних сил у землеробстві, відсутність раціональ­ного господарювання. Усе це, робить він висновок, є доказом неспроможності існуючої системи. Змінити ситуацію й поліпшити становище селянства Ткачов вважає можливим, перетворивши се­лянина із "землероба" на "землевласника". Отже, одна з його про­грамних вимог полягала у ліквідації поміщицького землеволодіння і передачі землі у власність селянам.

    Визнавав Ткачов і необхідність промислового розвитку країни, без чого сільське господарство не може не тільки процвітати, а й взагалі існувати. Він виступав з гострою критикою капіталізму і бур­жуазної політичної економії, яка, за його словами, захищає інтереси капіталу. Ткачов зробив навіть спробу створити нову економічну науку, виходячи з вимог "справедливості та моралі". На відміну від Бакуніна, він не заперечував необхідності держави в майбутньому соціалістичному суспільстві.

    Державу Ткачов розглядав як самостійну силу, не зв'язану з екс­плуататорськими класами. Він закликав до її негайного повалення заради того, щоб запобігти розвиткові капіталізму і урятувати об­щину. На цих позиціях стояла і створена 1879 p. партія "Народна воля". Народовольці вважали, що економічне й політичне рабство народу в Росії зумовлюється не економічним ладом, а волею держа­ви. Революційний переворот, повалення держави народовольці спо­дівались здійснити силами "Виконавчого комітету". Проте всі їхні зусилля обмежилися вбивством царя Олександра II (1881 p.).

    Після розгрому "Народної волі" у народництві стали переважати ліберальні тенденції.

    Ліберальне народництво. З середини 80-х pp. у суспільному ру­сі переважають ідеї ліберального народництва. Цьому сприяють розвиток капіталістичних відносин у країні і посилення диференціа­ції селянства. Хоч ліберальні народники, як і революційні, виступа­ли від імені всього селянства, проте вони були фактично виразника­ми інтересів сільської буржуазії. Ідеологами ліберального на­родництва були: В. П.Воронцов (1847—1918), М. Ф. Даніельсон (1844—1918), М. К.Михайловський (1842—1904), С. М.Кривенко (1847—1906), С. М. Южаков (1849—1910) та інші.

    На відміну від революційних, ліберальні народники відмовились від боротьби із самодержавством і сконцентрували всю увагу на розробці програми так званих "малих діл". Свою економічну про­граму вони зв'язували з ідеєю некапіталістичного шляху розвитку Росії, яка грунтувалась на вченні С. Сісмонді. Спираючись на теорію реалізації Сісмонді, народники ігнорували виробниче споживання, вартість сукупного продукту зводили до суми доходів. Відтак роби­вся висновок про скорочення внутрішнього ринку, неможливість реалізації додаткової вартості без зовнішніх ринків, про постійну кризу надвиробництва. Це служило підставою для доведення без­перспективності розвитку капіталізму в Росії.

    Так, В. Воронцов писав, що Росія, яка пізно стала на шлях капіта­лістичного розвитку, не може розраховувати на вільні зовнішні рин­ки. Внутрішній ринок, зазначав він, теж скорочується, бо капіталісти нездатні "витратити всю додаткову вартість", а російський мужик "сильно охляв", отже, в Росії немає грунту для розвитку капіталізму.

    Воронцов не міг не бачити явних ознак розвитку капіталізму в країні. Проте він усупереч фактам називав "усе це більше грою в капіталізм, ніж проявом його дійсних відносин". Змушений визнати розвиток капіталістичних відносин в окремих галузях промисловос­ті (наприклад машинобудуванні), Воронцов пояснював цей факт протегуванням уряду.

    Отже, Воронцов,- з одного боку, твердив про брак грунту в Росії для розвитку капіталізму, а з іншого — змушений був визнати цей розвиток. Саме тому він закликає вжити заходів для затримки роз­витку капіталізму.

    Аналогічну позицію з цього питання займав і С. Южаков. Звер­таючи увагу на загрозу капіталізму, яка насувається з Заходу, він за­являв, що її ще не пізно зупинити і повернутись до старих патріар­хальних порядків.

    На некапіталістичну еволюцію Росії покладався і М. Даніель-сон. Зазначаючи, що капіталістична течія, очевидно, перемагає, що "... все більша й більша частина виробників експропріюється..." , він закликає розум і совість врятувати "вітчизну" і народ від навали капіталізму. Здійснити це він сподівався через зміцнення общини і розвиток дрібного селянського виробництва.

    Виступаючи з критикою капіталізму, яка багато в чому мала "романтичний", дрібнобуржуазний характер, народники протистав­ляли йому небуржуазний лад, репрезентований "народним виробни­цтвом", який, на їхню думку, панував у Росії. До "народного вироб­ництва" вони відносили общинне селянство, кустарні промисли і навіть відробітки.

    Ідеалом ліберального народництва було міцне селянське госпо­дарство, яке протиставлялось капіталістичному. Саме для забезпе­чення цього господарства вони вимагали розширення селянського землеволодіння, упорядкування орендних відносин, надання селя­нам позичок, створення на селі ощадних кас, різних форм коопера­ції, забезпечення селян поліпшеним сільськогосподарським рема­нентом. Отже, фактично, йшлося про створення умов, необхідних для капіталістичного розвитку сільського господарства. Економічна програма ліберальних народників мала, таким чином, буржуазно-демократичний характер.