Історія економіки

Схожі статті :

Популярні записи

  • Якого нижча

    Учення про ціну виробництва Маркс також використав для обгрунтування теорії класової боротьби: він стверджував, що експлуатація робітничого класу здійснюється не кожним окремо взятим капіталістом, а всіма ними разом, оскільки вони спільно перерозподіляють додаткову вартість і заінтересовані у зростан­ні її маси.

    Як відособлені форми промислового капіталу розглядає Маркс у третьому томі Торговий та позичковий капітал, що мають свою специфіку. Він підкреслює різницю між товарним та торговим капі­талом і показує механізм переходу одного в інший, що зумовлено розвитком виробництва та спеціалізації.

    Торговий капіталіст бере на себе функцію реалізації товару, чим сприяє прискоренню обороту промислового капіталу, а отже, і збільшенню його кількості у виробничій сфері та скороченню ви­трат обігу. Тому промисловий капіталіст, за теорією Маркса, посту­пається частиною свого прибутку на користь торгового капіталіста, причому ця частина відповідає середній нормі прибутку на вкладе­ний капітал. Звичайно й тут ідеться лише про перерозподіл додатко­вої вартості між представниками двох видів капіталу, тобто Теорія торгового прибутку не суперечить теорії вартості.

    Маркс показує процес утворення середнього прибутку та ціни виробництва з урахуванням функціонування торгового капіталу: ці­на продажу фіксується на рівні ціни виробництва, а прибуток є час­тиною додаткової вартості, оскільки торговий капіталіст купує то­вар у промислового за ціну, нижчу від вартості.

    Особливість торгового капіталу полягає в тім, що на відміну від промислового швидкість його обороту не впливає на норму прибут­ку. Затрачений капітал має приносити (і приносить) тільки середній прибуток.

    У зв'язку з проблемами торгівлі Маркс досліджує перехідну до позичкового капіталу форму торгівлі грошима: грошово-торговий капітал.

    Особливу увагу приділено аналізу найбільш "фетишизованої" форми капіталу, що відособилась від промислового капіталу, — по­зичкової. Історично ця форма бере початок від лихварського капіта­лу, який не був безпосередньо зв'язаний з виробництвом. З виник­ненням промислового виробництва ця форма поступається місцем позичковому капіталу, що виконує функцію обслуговування вироб­ництва.

    Маркс зазначав у другому томі, що частина грошових засобів, які тимчасово вивільнились із виробництва, перестає давати прибуток капіталісту, а отже, перестає бути капіталом. Тому ці гроші віддаю­ться у позичку іншим капіталістам (промисловим та торговим)' для продуктивного використання. Це процес продажу грошей як особ­ливого товару, а ціною його Є процент, плата за користування грошима.

    Ця плата залежить від попиту і пропозиції і коливається в межах середньої норми прибутку. Природа процента полягає в тім, що промисловий капіталіст поступається частиною свого прибутку (привласненої ним додаткової вартості) на користь позичкового капіталіста. Таким чином, відбувається розподіл прибутку на процент та підприємницький дохід.

    Маркс досліджує чотири форми капіталу, що дають проценти: позичковий, банківський, фіктивний та лихварський.

    Банківський капітал він аналізує у зв'язку з розглядом кредитної форми позичкового капіталу, що має свої особливості й виступає у вигляді комерційного та банківського кредиту. Банки — це капіта­лістичні підприємства, що торгують грошовими засобами у вигляді позичок чи кредиту і через це стають учасниками процесу суспіль­ного відтворення. Вони сприяють прискоренню виробництва, кон­центрації та централізації капіталу, а відтак можуть стати дійовим важелем впливу на економіку.

    Логічним Наслідком розвитку кредиту Маркс вважає Виник­нення акціонерного капіталу, що об'єднує кілька капіталів. Свід­ченням участі в акціонерному підприємстві є цінний папір — акція, що дає право на частку доходу, пропорційну вкладеному капіталу. У відповідний момент цей цінний папір, так само як векселі, облігації, починає власний незалежний від утіленого в ньому капіталу, рух на ринку цінних паперів, фондовій біржі. Так виникає фіктивний капі­тал, що не бере участі у виробництві, але відіграє активну роль у розподілі доходів.

    Маркс аналізує кредит і грошовий обіг як реальну систему, що об'єднує капітали в одне ціле, робить їх взаємозалежними та залеж­ними від цієї системи. Одним із проявів цього є інфляційні процеси, що, на думку Маркса, також призводять до загострення соціальних суперечностей.

    Дослідження перетворених форм додаткової вартості завершує­ться аналізом Земельної ренти. Маркс показав, що розвиток капіта­лізму в землеробстві спричиняє відокремлення землі як головного засобу виробництва від її власника.

    Економічно власність на землю реалізується через рентні відно­сини. Маркс визначає два види ренти, що відображають два види відносин: власника та користувача — Абсолютну та диференційну ренту.

    До Маркса ніхто не дав із позицій трудової теорії вартості пояснення суті абсолютної ренти та її джерел. Маркс це зробив, користуючись запропонованою ним категорією ціни виробницт­ва, через з'ясування особливостей ціноутворення в сільському господарстві.

    Маркс звільнив теорію диференційної ренти Рікардо від примари "закону спадної родючості грунту". Він показав, що за умов конку­ренції виробників у сільському господарстві ціна на сільськогоспо­дарські продукти встановлюється як середня ціна виробництва на гірших землях, що забезпечує обробіток усіх видів земельних угідь, забезпечує прибуток усім користувачам і, окрім того, диференційну ренту (двох видів) власнику землі та капіталістові-орендарю.

    На думку Маркса, приватна власність на землю як форма моно­полізму стримує вільну конкуренцію, створює перепони для вклю­чення сільського господарства (як галузі виробництва) у міжгалузе­ву конкурентну боротьбу, оскільки є елементом некапіталістичних відносин у межах капіталізму — замкненою системою зі своїми принципами ціноутворення й особливою формою перерозподілу до­даткової вартості між класами (землевласники — орендарі — на­ймані робітники), що її репрезентують.

    Крім того, теорія земельної ренти включає аналіз проблеми фор­мування цін на землю, ґрунтовне дослідження впливу внутрішніх (ренти) та зовнішніх (ставка позичкового процента, попит і пропо­зиція, податки тощо) факторів.

    Ця частина дослідження містить також економічний, історичний, ретроспективний та перспективний аналіз становлення капіталісти­чних відносин у сільському господарстві.

    Завершується дослідження проблем, винесених у третій том "Капіталу" розділом "Доходи та їх джерела", де Маркс протистав­ляє свою трудову теорію вартості, відповідно до якої саме праця є основним джерелом усіх доходів капіталістичного суспільства, тео­рії трьох факторів виробництва. Він підкреслює, що обгрунтування джерел доходів з допомогою триєдиної формули: земля — рента, капітал — прибуток, праця — заробітна плата є помилковим, оскільки не враховує того, що право привласнення визначається способом виробництва, за якого приватна форма власності зумов­лює існування експлуатації найманої праці і визначає пропорції розподілу її результату (додаткової вартості) відповідно до розмірів цієї власності. Маркс указує на історичну обумовленість існуючих форм розподілу та на їхню залежність від виробництва.

    Четвертий том "Капіталу" — "Теорії додаткової вартості" — вийшов у світ в 1905—1910 pp. за редакцією К. Каутського, якому Енгельс заповів видання цієї праці. Цей том відповідає тій частині "Економічних рукописів 1861—1863 pp.", що в ній Маркс викладає майже двохсотрічну історію пошуків джерел додаткової вартості буржуазною політичною економією. На відміну від "Критики полі­тичної економії" (інша назва "Капіталу") ця частина є оглядом роз­витку теорії і коментарем до спроб проаналізувати механізми руху капіталістичного виробництва з позицій обігу та теорії вартості.

    У цій праці розглянуто економічні погляди Джеймса Стюарта з його систематизацією вчень меркантилістів і зачатками фізіократи­чної теорії; Вільяма Петті, що започаткував класичну школу; Фран­суа Кене з його "Економічною таблицею"; Адама Сміта з аналізом переваг та недоліків його трудової теорії вартості.

    Особливо докладно Маркс аналізує теорію Давида Рікардо, стверджучи, що послідовники Рікардо вульгаризували його погля­ди, прискорюючи тим самим розпад класичної школи політичної економії.

    Він критикує погляди Карла Родбертуса та Томаса Мальтуса, Джеймса Мілля та Джона Мак-Кулоха, котрі, хоч і вважали себе по­слідовниками Рікардо, переглядали трудову теорію вартості.

    Маркс помічає зародження економічних теорій пролетарського спрямування, однак критикує їх авторів за спрощені підходи до по­яснення суті класової боротьби, за нерозуміння значущості теорії Рікардо.

    Четвертий том "Капіталу" був, по суті, першим дослідженням з історії економічної думки. Водночас у ньому розглядалася й низка важливих теоретико-економічних проблем: питання відтворення, криз, продуктивності праці, продуктивної та непродуктивної праці, абсолютної та диференційної ренти, прибутку, ціни виробництва. Саме цей том дає уявлення про велетенський обсяг опрацьованого Марксом матеріалу.

    Отже, фундаментальна праця, що була задумана тільки як еко­номічне обгрунтування революційної теорії, стала дуже глибоким економічним дослідженням. Маркс спромігся розв'язати ті пробле­ми, на які вказувала ще класична політекономія, але вирішити їх з позицій теорії трудової вартості не змогла. В "Капіталі" він відобра­зив діалектику розвитку капіталістичного суспільства, проаналізу­вав усебічно все суттєве в економічних явищах та форми їхнього прояву, указав на генетичну спадковість цих форм. Маркс шукав і зміг дати визначення причин порушення економічної рівноваги та суперечностей у розвитку капіталізму, спираючись на теоретико-економічні аргументи, і тим самим продемонстрував можливості економічної теорії.