Історія економіки

Схожі статті :

Популярні записи

  • Основні напрямки і характер еволюції економічної теорії

    У 20-х роках в Україні економічна думка відображала особливості національної економіки (зокрема організацію селянських господарств, яким не була властива общиність і які спиралися на суто приватний інтерес), ленінська програма побудови соціалізму не знайшла підтримки, особливо її аграрна частина.

    Більшовицька аграрна реформа передбачала зрівняльний переділ земель з передачею їх селянам для створення комун та інших кооперативних форм.

    Програму більшовиків критикували: М. Туган-Барановський, В. Косин­ський, В. Воблий. Вони виступали проти націоналізації землі, говорячи про те, що приватний інтерес є рушійною силою розвитку, а колективізм у землеробстві, призведе до відмирання природних сил, які не можуть бути замінені волею та вмінням людей.

    З 30-х років політичній економії в Україні нищівного удару завдав Сталін. Після конференції аграрників-марксистів почались переслідування та знищення всіх економістів, які мали власну принципову позицію.

    Після Жовтневої революції та приходу до влади більшовиків у Росії формування радянської української економічної думки відбувалось у про­цесі дискусій, що здійснювались на демократичних засадах, і за­вершилось встановленням ідеологічного диктату так званої проле­тарської політичної економії.

    Методологічні дискусії 20-30-х pp. позначилися на розвитку економічної теорії і, передовсім, сприяли визнанню необхідності іс­нування політичної економії навіть у соціалістичному суспільстві, визначили її структуру.

    Наявність різноманітних напрямків та шкіл в економічній та історико-економічній науці — найважливіша реальність того часу, але такою ж реальністю була ідеологічна непримиренність більшовизму, що зумовила наприкінці 30-х pp. його повну перемогу, досягнуту не науковим переконанням опонентів, а насильницьким впровадженням власних поглядів на закономірності суспільного розвитку.

    У перші роки Радянської влади вирішувалось питання про кон­цепцію побудови соціалістичного суспільства. Ленінська модель побудови державного соціалізму була аналогічною державно-капіталістичній (централізація банківської системи, монополізація підприємств у промисловості і торгівлі, створення споживчих това­риств і т. п.), але без приватної власності, без товарної форми розпо­ділу. Тобто з державно-капіталістичної форми вилучались основні фактори її саморегулювання. Натомість пропонувався новий меха­нізм управління економікою, який спочатку реалізувався як політи­ка "воєнного комунізму", а потім мав бути втілений у тотальному директивному плануванні.

    Реалізація цієї концепції соціалістичного будівництва, що розроб­лялась Леніним як обгрунтування курсу партії на соціалістичну ре­волюцію і базувалась на двох складових — диктатурі пролетаріату та суспільній власності, — натрапила на неможливість негайного вирішення проблеми формування соціалістичної власності.

    Тому уже на самому початку революційних перетворень у країні формуються два погляди на хід дальшого розвитку, на характер ви­рішення економічних та інших суперечностей. Один з них, орієнто­ваний на максимально швидкий і безпосередній перехід до соціалі­зму, обминаючи проміжні форми, був репрезентований концепцією "воєнного комунізму". Інший погляд було викладено В. Леніним у таких працях, як "Чергові завдання Радянської влади", "Про ліве хлоп'яцтво та дрібнобуржуазність". У цих працях було сформульо­вано основи майбутньої економічної політики.

    Основним мотивом ленінських статей була критика ідеї Троцького про безпосереднє "запровадження соціалізму". Можливість вирішення проблеми співвідношення сил капіталізму та соціалізму на користь останнього Троцький убачав у негайному усуспільненні виробництва, тобто встановленні суспільної власності, та в плану­ванні народного господарства. Так, він указував, що намагання держави регулювати економічні відносини є безглуздими, коли не відбулося усуспільнення та одержавлення власності. Ленін же пи­сав, що соціалізм "безпосередньо, відразу, без перехідних заходів, у Росії нездійсненний".

    Структура власності в Росії, країні, де капіталізм почав розвива­тися незадовго до революції, була дуже строкатою: поряд з капіта­лістичними її формами існували кооперативні, общинні форми се­лянської власності, малі приватні форми, значну частку становила дрібнобуржуазна власність. І якщо націоналізацію капіталістичних підприємств підтримували народні маси, то негайне усуспільнення малих приватних форм власності могло призвести до негативних наслідків.

    Тому Ленін і висуває ідею про перехід до соціалізму через поступове перетворення всіх форм приватної власності на влас­ність суспільну, соціалістичну: "Перше, що встановлено абсолютно точно усією теорією розвитку, всією наукою взагалі, і що забували утопісти, що забувають сучасні опортуністи, які бояться соціалісти­чної революції, — це та обставина, що історично, безсумнівно, по­винна бути особлива стадія або особливий етап переходу від капіта­лізму до комунізму" .

    Ленін сформулював ідею багатоукладності перехідної економі­ки, тобто об'єктивну необхідність достатньо тривалого співіснуван­ня соціалістичного укладу з укладами приватногосподарськими, у тім числі з дрібнотоварним і капіталістичним, та конкурен­цію "державної промисловості" ("національних фабрик") з іншими укладами.

    Було теоретично визначено структуру конкретних економічних перехідних заходів і послідовність їх здійснення. Ішлося про захо­ди як загальнодемократичного, трансформаційного порядку, так і "власне соціалістичного усуспільнення", в тім числі про: експропрі­ацію власності, націоналізацію банків, скасування права насліду­вання та ін.

    Ленінська концепція виходила з необхідності збереження у бага­тьох сферах народного господарства товарної організації суспільно­го виробництва, тобто тимчасової, вимушеної, несоціалістичної йо­го форми, регульованої законом вартості.

    Важливе місце у програмі побудови соціалізму належало аграр­ному питанню, обгрунтуванню стратегії соціалістичного усуспіль­нення сільського господарства, зокрема кооперування дрібних ви­робників села.

    Ленін займав особливу позицію в гострих дискусіях періоду "во­єнного комунізму" з питань сільського господарства. Так, у проекті програми РКП(б) він писав, що у створенні великого сільського го­сподарства "головним завданням радянської влади є існування та дослідження на практиці найбільш доцільних і практичних перехід­них засобів у цьому напрямі", а на VIII Всеросійському з'їзді Рад 1920 p. відкрито говорив про необхідність у перехідний період "спиратися на одноосібного селянина, він такий і іншим не буде, і мріяти про перехід до соціалізму та колективізації не доводиться".

    Цю думку поділяла великий спеціаліст з аграрної статистики А. І. Хрящова, яка в статтях та книгах 20-х pp. запевняла, що для се­лянських господарств характерні "соціально-органічні процеси": ді­лення, об'єднання, ліквідація, зміна економічної потужності. Дріб­не селянське господарство, на її думку, є досить стабільним, а продукти класової диференціації не затримуються на селі (його за­лишають обидві скрайні групи — пролетаризовані бідняки та бага­тії, що стали капіталістами), тому слід зважати на реальний стан справ.

    Зусиллями В. Леніна на IX з'їзді РКП(б) було заблоковано резо­люцію В. Мілютіна про одержавлення кооперації, підтриману біль­шістю промовців. Ленін доводив, що "зараз говорити про націоналі­зацію кооперації не бачиться можливим", посилаючись на те, що для цього ще не визріли умови.

    Того, що суспільна форма власності є вирішальною для станов­лення соціалізму, не заперечували економісти жодного з напрямів. Їх­ні погляди різнилися лише щодо питання доцільності й можливості формування соціалістичної власності, перемоги соціалізму взагалі.

    До першої річниці Жовтневої революції було видано збірку ста­тей, присвячених економічній історії молодої республіки. Л. Мар­тов, наприклад, писав у цій збірці, що, на його думку, соціалізм в Росії взагалі збудувати неможливо через економічну відсталість держави. Ні селянство, ні напівпролетарське населення післявоєн­них міст, ні інтелігенція не проявили за рік потягу до соціалізму, вони повністю пройняті духом капіталістичної наживи. Він указу­вав, що намагання більшовиків опиратися на самодіяльність мас наштовхується на анархію: на селі запанував "ледар" — бідняк, який утискає господаря — трудового селянина, а у місті пролетарі вимагають лише задоволення своїх споживчих інстинктів і ухиляю­ться від розвитку продуктивних сил. Більшовики ж погоджуються з цими настроями, запроваджуючи "споживчий комунізм".

    "Економічна політика більшовиків, — пише у статті "Народне господарство і "соціалізм" Д. Далін, — це суцільний утопізм та док­тринерство". "Більшовицький соціалізм" став перемогою принципу "поділу" і у сфері розподілу, і у сфері виробництва. Держава пока­зала повну неспроможність керувати виробництвом: "де є виробни­цтво, там нема "соціалізму", де є "соціалізм", там нема виробницт­ва", — закінчує Далін.

    Пізніше (в еміграції) він видав книжку, де доводив, що в галузі побудови соціалістичної економіки у радянській Росії спостерігає­ться "сама тільки суцільна грандіозна невдача". Корінь цієї невда­чі — у ставленні більшовиків до селянства. Отримавши землю з рук Радянської влади, селяни негайно відмовилися від участі в револю­ційній боротьбі і стали завзятими захисниками приватної власності, об'єдналися з буржуазією. Радянська влада змушена була почати справжню війну з селянством, що неминуче мало призвести до руй­нування у господарстві.

    М. Устрялов, Д. Далін, Р. Абрамович указували на те, що суспі­льна власність — це неприродна форма, що її можна встановити лише насильницьким шляхом, вона неодмінно призведе до руйну­вання господарства, оскільки підірве всі стимули до праці, до роз­витку. Своє твердження вони обгрунтували, виходячи з неокласич­них позицій.

    Більшість економістів доводила, що приватна власність створює потужніші стимули для розвитку виробництва, тому повернення до капіталізму є неминучим.

    Г. Гурвич у статті "Соціалізм і власність", опублікованій 1928 p. в одному з емігрантських журналів, виступаючи проти будь-яких

    Форм одержавлення власності, указував, що суспільна власність може належати лише державі і "ні найменшою мірою не належить окремим частинам держави або окремим громадянам", тому процес усуспільнення є ні що інше, як створення засад монополізації. Він указував, що монополії — це руйнівна сила, яка спотворює всі при­родно-економічні зв'язки в суспільстві.

    Навіть ті економісти, які поділяли марксистські погляди щодо необхідності впровадження суспільної форми власності, котра, на їхню думку, уможливлюватиме планове керування господарством, а отже, запобігатиме недолікам капіталістичного ладу (кризам, експ­луатації, зубожінню тощо), поділялись на дві групи.

    Одні, слідом за Леніним, уважали, що перехід до соціалістичної форми власності має відбуватися поступово; конфіскація, націоналі­зація — це тільки перші кроки до утвердження соціалістичної влас­ності. Значно складнішим процесом є дійсне усуспільнення вироб­ництва, яке відбувається через його природну централізацію та концентрацію.

    Інші (цих поглядів дотримувались "ліві комуністи" — Бухарін, Бубнов, Осинський, Иоффе, Смирнов, Троцький, Преображенський) вимагали, щоб цей перехід здійснювався як швидкий, миттєвий акт (без перехідних форм) за принципом конфіскації власності.

    Логічним продовженням теми перехідного періоду були дискусії, що розгорнулися довкола проблеми запровадження нової економіч­ної політики (непу).

    Унаслідок політики "воєнного комунізму" суперечності багато­укладної економіки надто загострилися і перейшли в політичну сферу, що стало проявлятися передовсім у масових селянських бун­тах і повстаннях.

    За таких обставин почався перехід до нової економічної політи­ки, що виходила з реальностей багатоукладної економіки. Складо­вими непу стали: переведення державних підприємств на умови економічної самостійності; запровадження товарно-грошових від­носин; використання державного капіталізму, кооперації; встанов­лення податкового принципу взаємодії підприємств усіх секторів економіки з державою; налагодження міжнародних економічних зв'язків.

    Фактична зміна орієнтирів відбулася не миттєво і супроводжува­лась запеклою боротьбою проти спроб реставрації "воєнно-кому­ністичної" моделі, оскільки впровадження непу як учені-економісти, так і політики часто зв'язували із поверненням до капіталізму.

    Особливо голосно ідея можливої реставрації капіталізму через неп лунала в немарксистській економічній літературі, зокрема у працях групи вчених, що гуртувалися навколо відомого емігрантсь­кого журналу "Смена вех" і лідером якої був відомий юрист

    М. В. Устрялов. Свої економічні погляди він виклав у програмній статті з характерною назвою "Patriotica", де писав, що неп — це не "тактика", а "еволюція більшовизму".

    Він розумів таку еволюцію як повернення Росії до капіталізму. Ототожнюючи політику "воєнного комунізму" з комуністичним ла­дом, Устрялов пише, що комунізм — це химера, яка задушила про­дуктивні сили держави, а неп — розкріпачення цих сил, засіб для більшовиків залишитися при владі. Радянська влада ніби-то не від­мовляється від гасел соціалістичної революції, насправді ж вживає буржуазних заходів, необхідних для економічного відродження держави.

    Д. Далін присвятив свою статтю аналізу "комуністичної еконо­міки". Так він називає економіку Радянської Росії періоду грома­дянської війни та інтервенції. "Регрес є законом комуністичного го­сподарства в Росії, — пише Далін, — це перша, основна риса цього "способу виробництва"3. Друга риса — загальна зрівнялівка. Саме ідея рівності стала причиною націоналізації промисловості та бан­ків, переділу землі на селі, ліквідації вільної торгівлі. Загальне урівнювання, на його думку, призвело до зникнення стимулу особистої заінтересованості. Звідси економічний занепад та голод 1921 p. Ко­мунізм по-більшовицькому, пише Далін, є перемогою "споживчої тенденції над виробничою".

    Неп, продовжує Д. Далін, — це закономірне повернення до капі­талізму. Але більшовикам не впоратися з цим процесом. Буржуазія не погоджується на оренду, великі підприємства залишаються збитковими, на селі панує безгосподарність бідноти, а у продовольчій справі "більшовицька свобода торгівлі" призвела до голоду.

    Інші автори празької збірки "Смена вех" і однойменного паризь­кого журналу, наприклад А. В. Бобрищев-Пушкін у статті "Нова ві­ра", роблять висновок: між Радянською владою як правовим інсти­тутом, і соціалізмом нема нічого спільного. Радянська влада не заперечує приватної власності. Уся революція в Росії призвела лише до перерозподілу придбаного шляхом пограбування майна. Цей пе­рерозподіл проходив повністю на основі приватної власності, оскільки "народ є переконаним власником". На думку автора, на­род тяжіє до реалізації приватновласницьких інстинктів, тому в Ро­сії буде і приватна власність, і приватна ініціатива, і торгівля, і коо­перація, не буде тільки викинутих за кордон попередніх власників.

    Аналогічно розуміли суть непу Троцький і його прихильники, які розглядали неп з позиції "лівіше за Леніна". Сам Л. Д. Троїцький неодноразово лякав капіталістичним переродженням Росії. У зна­менитій промові на VII розширеному пленумі ІККІ він заперечує соціалістичний зміст економіки країни, що базується на поєднанні соціалістичного і приватновласницького укладів і на товарних від­носинах. Він доводить, що така економіка поступово потрапить у залежність від світового капіталітичного господарства.

    У працях його сподвижника Є. Преображенського ці проблеми також займають значне місце. Уже на зорі непу він з ультрареволюційних позицій критикує новий курс як "політику, що означає сво­боду збагачення, накопичення та використання найманої праці і ні­чого більше".

    На думку Преображенського, за непу в Росії діють два "природні закони". "Природний закон" розвитку дрібного товарного виробни­цтва відновлює капіталістичні відносини, скасовані Жовтнем. "При­родний закон" розвитку соціалістичного суспільства грунтується на базі великої промисловості, орієнтується на розширення прориву, здійсненого революцією назовні, з прагненням за рахунок дрібно­буржуазного та середньокапіталістичного оточення розширити його із середини.

    Обидва закони, уважав Преображенський, діють незалежно від держави диктатури пролетаріату. На те вони і "природні". Радянська влада не спроможна управляти ними і змушена буде їм підкоритися.

    Говорячи про майбутнє, він не виключає того, що "процес розви­тку та відновлення капіталістичних відносин у найближчі роки ви­переджуватиме процес "соціалізації", а селянство може розпочати війну з пролетаріатом".

    Преображенський указує на неминучість економічних криз в пе­рехідний період. Він убачав причину їх у співіснуванні капіталізму (якому притаманні кризи) і соціалізму (який керується планово). Причиною криз є, на його думку, також і помилки планових органів.

    Саме проблема управління народним господарством, котре ба­зувалося на двох формах власності і в перспективі бачилось як соці­алістичне, засноване на суспільній власності, гаряче дискутувалась в економічній літературі.

    Частина економістів визнавала директивне централізоване планування розвитку обох секторів економіки головним напрямком державного управління процесом усуспільнення виробництва. Вони покладались на врівноважувальну дію плану (обов'язкового до ви­конання) стосовно економіки, стверджуючи, що план є повноцінним і ефективним замінником важелів саморегулювання.

    Інші вчені вважали, що сектор економіки, орієнтований на відно­влення товарно-грошових відносин, має розвиватись за принципом саморегулювання. Втручання держави в розвиток цього сектора треба обмежити індикативним плануванням на підставі плану-прогнозу. Пряме регулювання економічних процесів з боку держави вони допускали лише щодо державних підприємств, заперечуючи, що план може бути засобом урівноважування економіки.

    Але обидві групи економістів погоджувались, що основними принципами управління є забезпечення пропорційності й безкризовості розвитку суспільної економіки.

    У багатьох працях, виданих у перші роки непу, планування про­тиставлялося товарному виробництву. Л. Красін, В. Куйбишев, Г. Кржижановський, С. Струмилін, Г. Александров уважали, що план переможе стихію капіталістичного товарного виробництва. Для цього треба тільки перетворити план на закон. Вони стверджу­вали, що провідною в соціалістичному плануванні має стати ідея директивності, оскільки директивний характер плану випливає з природи соціалізму, коли на зміну стихійному економічному розви­тку приходить свідомо керований процес.

    Прихильники директивного планування дотримувалися думки, що планування треба орієнтувати як на перспективу, так і на поточ­ний період, як на окремі галузі, так і на народне господарство в ці­лому. План має відображати концепцію загального розвитку соціа­лізму, грунтуватися на конкретних (контрольних) цифрах, бути реалістичним.

    Реалізм у плануванні сприймався як необхідність обов'язкового порівнювання витрат і результатів виробництва (навіть за умов де­фіциту). Єдине, що залишилось не визначеним, — це способи вимі­рювання цих витрат та результатів, оскільки автори заперечували ціннісні показники, як і товарно-грошові відносини.

    Особливо складним і винятково гострим було питання провідних ланок у соціалістичному плані. Запеклі дискусії з цієї проблеми за­полонили багато сторінок економічної літератури. Прихильники ідеї директивного планування обстоювали курс на переважаючий розви­ток важкої промисловості, яка створювала умови для усуспільнення власності.

    Так, Ф. Дзержинський, аналізуючи джерела соціалістичної ін­дустріалізації, критикував позицію Сокольникова, що виступав про­ти мобілізації так званих внутрішніх засобів для соціалістичної індустрії, оскільки вона проводилась коштом селянського, несоціалістичного господарства.

    Ідеї соціалістичної індустріалізації захищав і В. Куйбишев. Він указував, що врахування потреб аграрного сектора суперечить курсу на створення соціалістичної власності, різко критикував "буржуазних" економістів (А. Гінзбурга та ін.) — авторів першого проекту промислової п'ятирічки, в якому не знайшли відображення насущні потреби індустріалізації.

    Струмилін, виступаючи з приводу надрукованих 1925 р. "Конт­рольных цифр развития народного хозяйства в 1925-26 гг.", запро­понував власний комплексний план розвитку народного господарс­тва на відміну від наявних планів розвитку окремих галузей. Провідною ланкою в ньому також була важка індустрія, а першоче­рговим завданням — створення умов для планування: економічних (суспільна власність на засоби виробництва) і політичних (диктату­ра пролетаріату).

    Свій погляд на проблеми співвідношення плану й ринку у пере­хідний період виклав Троцький у доповіді на XII з'їзді партії (кві­тень 1923 p.). "Ми відкрито визнали, що... одним централізованим плановим способом у нашій країні і за нашого економічного рівня ми не можемо проводити регулювання господарського життя, і ми звернулися до диявола ринку: "Прийди на допомогу". "Треба кори­стуватися старими, ринковими (методами), поки не створили но­вих — централізованих, планових, звітних" .

    У доповіді Троцького давалося визначення суті та методів пла­нування за умов нової економічної політики. У масштабах суспільс­тва в капіталістичному секторі план замінюється ринком, вільною грою економічних сил, конкуренцією, законом попиту і пропози­ції тощо. У такий спосіб встановлюється належний розподіл сил та коштів.

    Намагання визначити через планове втручання господарський розвиток, замінити регулюючу роботу ринку адміністративними за­ходами, уважає Троцький, неминуче породжуватиме господарські кризи того самого типу, які спостерігалися в добу "воєнного кому­нізму": "Наші кризи до цих пір є значно більше кризами, що випли­вають з недостатності або неправильності планового підходу, з ор­ганізаційної безпорадності або непристосованості держапарату до нових методів роботи, до нової економічної політики, ніж з ринку як такого".

    Троцький уважав, що планова робота полягає в поєднанні сили ринку з силою плану; для ринкової сфери він передбачав інші мето­ди регулювання, ніж щодо державного сектора.

    Методологічний підхід іншої групи економістів до визначення ролі планування полягав у поєднанні всіх секторів господарства на засадах ринкових відносин. На противагу концепції "план-директи­ва" вони розвивали ідею "план-прогноз".

    На їхню думку, на першому етапі відновлення економіки необ­хідно починати з аграрного сектора, який функціонує за принципом реалізації приватного інтересу і створює економічні умови для роз­витку важкої промисловості.

    Усі економічні труднощі й диспропорції в народному господарс­тві вони пояснювали "суперіндустріальною" орієнтацією радянської економіки. М. Кондратьев, І. Калінніков, В. Базаров, В. Громан та інші наполягали на тому, що провідною ланкою у плані-прогнозі повинне бути сільське господарство.

    Ці економісти вважали, що в процесі планування необхідно вра­ховувати закономірності, що характеризують розвиток аграрного та інших недержавних секторів економіки. Це зводило зміст планової роботи до виявлення та підтримки ринкової рівноваги через планові "регулятивні норми".

    Таку модель плану ("Крестплан"), на противагу директивній концепції плану Струмиліна, запропонував Сокольников. "Крест­план" ураховував основні закономірності розвитку ринкової стихії та пристосовувався до неї.

    Ці погляди поділяли В. Громан, В. Базаров, М. Макаров, А. Огановський, І. Калінніков, А. Неопиханов, які вважали, що ринкова стихія несумісна з директивним плануванням народного господарс­тва. Соціалізм вони характеризували як арену, де панує товарний ринок з його стихійними припливами та відпливами3.

    Це положення підводило до висновку про те, що річні плани слід орієнтувати на поточні кон'юнктурні зміни. М. Кондратьєв взагалі пропонував замінити план окремими регулюючими заходами для усунення кон'юнктурних труднощів в економіці, забезпечуючи в такий спосіб умови для самоврівноважування, яке він уважав осно­вою стабільності розвитку.

    У сфері зовнішньої торгової політики передбачалася ліквідація монополії зовнішньої торгівлі та регулювання її економічними за­собами, скасування ввізного мита на особливо необхідні сільському господарству промислові товари і така пільгова митна система, яка стимулювала сільськогосподарський експорт.

    Як радикальний засіб вирішення проблеми відносного надлишку зернопродуктів у державі та розвитку інтенсивних галузей сільсько­го господарства (тваринництва, технічних культур) розглядався сільськогосподарський експорт. Тим більше, що кон'юнктура світо­вого ринку для російського зерна, а особливо продукції інтенсивних галузей, була сприятливою.

    Розширення сільськогосподарського експорту мало стати і дже­релом внутрішніх нагромаджень країни, сприяти підвищенню ринковості, дохідності селянського господарства, а отже, стимулювати його розвиток у напрямку підвищення продуктивності та раціональ­ної організації виробництва. Необхідним для розширення ринку бу­ло визнано відмову від натурального державного постачання, пере­хід до системи закупок сільськогосподарської продукції, переважно через кооперацію, створення системи масової торгівлі у вигляді то­варних бірж, розвиток елеваторної та холодильної мережі, товарно­го кредиту.

    Основним принципом транспортної політики щодо сільськогос­подарських вантажів було визнано пристосування залізничних та­рифних ставок до умов та потреб різних галузей сільського госпо­дарства, його регіональних особливостей, запровадження пільгових тарифів на експортні товари.

    Розглядаючи сільськогосподарську кооперацію як необхідний етап на шляху до колективізації, учені пропонували заходи для її розвитку: юридичне закріплення господарської самостійності кооперативних товариств, суворе дотримання принципів добровільного вступу до кооперативів, пільги економічного порядку (зниження! оподаткування, кредити та ін.).

    Найбільш економічно вигідною для основної маси селянства було визнано кооперацію у сфері збуту та переробки сільськогосподарської продукції, для заможніших верств населення — кредитні товариства, а для бідняцьких господарств — виробничу кооперацію у вигляді товариств для спільної обробки землі, сільськогосподар­ських артілей, комун.

    Найважливішим фактором відновлення та розвитку сільського господарства був сільськогосподарський кредит. Уже на початковому етапі непу Наркомзем виступав за створення сільськогосподарського банку, розвиток мережі сільськогосподарського кредиту.! 1922 p. він спільно з Держбанком стає засновником низки кредитних товариств. Головними об'єктами кредитування були колективні об'єднання,) а також високотоварні господарства, особливо ті, які працюють на експорт. Виняткового значення надавалося розвитку довгострокового кредиту.

    Початок перебудови господарського механізму, наслідком якого стало пожвавлення торгівлі та зміцнення грошово-фінансової системи, створив умови для нормального існування та розвитку селянського господарства.

    Зміна поглядів на суть та методи регулювання селянського господарства, перехід від адміністративного командування часі воєнного комунізму до економічного впливу з урахуванням економічної заінтересованості виробника без обмеження його госпо­дарської самостійності, швидко дали позитивні наслідки: сільське господарство у максимально короткий термін не тільки вийшло з економічної кризи, а й досягло високих темпів розвитку. Піднесення сільського господарства стало запорукою загального економічного зростання.

    Проте розумну, а головне ефективну економічну політику щодо села невдовзі було замінено насильницьким кооперуванням селянських господарств з метою реалізації ідеї усуспільнення власності. На зміну плануванню умов розвитку сільського госпо­дарства прийшло планування діяльності сільськогосподарських одиниць.

    У 30-х роках були майже повністю сформульовані методологічні підходи визначення основних категорій, предмета та методу полі­тичної економії, які полягали в ідеологізації основних положень економічної теорії.

    У 1931 році в науку запроваджується поняття "політична еконо­мія соціалізму", автором якого був М. А. Вознесенський. Він пи­сав, що політична економія в СРСР має стати наукою про особливий спосіб виробництва — соціалізм, щоб досліджувати особливі, спе­цифічні економічні закони, бо націоналізація засобів виробництва означає "революційний перехід від епохи стихійних економічних законів до епохи економічних законів, свідомо встановлених панів­ним пролетаріатом"'.

    Цей погляд підтримали й розвинули Л. М. Гатовський, Г. Д. Де­ментьев та інші.

    З цього часу і до середини 50-х років в економічній теорії панує методологічний принцип, що полягав у визначенні закономірностей економічного розвитку як похідного від "волі" пролетаріату та про­летарської держави. Основним економічним законом соціалізму бу­ло визнано планування народного господарства державою диктату­ри пролетаріату.

    Суть товарно-грошових відносин за соціалізму визначалася тіль­ки через їхню обліково-аналітичну функцію. Указувалось, що то­варна природа виробництва відмирає разом з товарним характе­ром робочої сили. Ціна товару, що поряд з грошима використовує­ться за соціалізму як тимчасовий засіб обігу, може встановлюватись планомірно державою і не відіграє тієї регулюючої ролі, що за капі­талізму.

    Такі "теоретичні узагальнення" з приводу особливої природи то­варно-грошових відносин за соціалізму визначили на багато років наперед застійну ситуацію, оскільки майже цілком заперечували грошовий фактор як спосіб усебічного стимулюючого впливу на економічні процеси.

    В економічній літературі гостро критикувалась теза про підпо­рядкованість розподілу вимогам виробництва, сформульована на початку 20-х pp. у підручнику "Курс політичної економії" А. Богда­нова та І. Степанова, які писали, що прибуток є основою розши­реного відтворення, основою нагромадження. Цей погляд було визнано "ворожим". Головним цільовим призначенням прибутку проголошувалося підвищення рівня життя населення.

    Ні рента, ні заробітна плата, ні прибуток не розглядались як вар­тісні категорії, що було, по суті, запереченням марксизму. Це пояс­нювалось новими умовами господарювання: браком приватної фор­ми власності і товарної форми виробництва.

    Саме в ці роки розподіл за соціалізму було визнано за особли­ву сферу, якою керують не об'єктивні закони, а держава і яка має на меті планомірно створювати умови для усебічного розвитку со­ціалізму.

    Усе це визначило ставлення до управління виробництвом як до процесу, що свідомо здійснюється державою через директивне пла­нування не лише економічної, а й усіх інших сфер суспільного життя.

    Було також запропоновано коло питань, які має досліджувати політична економія соціалізму і щодо яких можна "дискутувати", а заразом і повідомлено висновки, які мають бути обов'язково зроб­лені в ході цих "дискусій".

    Отже, на початку 20-х pp. у теоретичному протиборстві зіткну­лись два напрями економічної думки: той, що базувався на неокла­сичному підході і намагався пристосувати цей підхід до нової еко­номічної практики, і той, що грунтувався на ортодоксальному розумінні марксизму.

    Представники цих двох напрямів по-різному трактували законо­мірності розвитку.

    Перші вважали, що суспільство розвивається за об'єктивними економічними законами, і висували свою програму демократичного оновлення держави на засадах збереження всіх форм власності, ринкових відносин, принципів приватної ініціативи. Визнання об'єктивності законів у їхньому трактуванні означало, що свої регу­люючі дії держава повинна спрямувати на створення умов для віль­ного розвитку ринкового господарства.

    Другі, визнаючи об'єктивний характер економічних законів ли­ше для ринкового господарства, стверджували, що встановлення су­спільної власності на засоби виробництва позбавляє необхідності покладатися тільки на дію економічних законів, уможливлює вольо­вий вплив на суспільно-економічні процеси.

    Перемога другого напрямку в 30-х pp. була забезпечена не тому, що він був правильним, а тому, що ортодоксальні марксисти викорис­тали методи, несумісні з наукою: ідеологічний та фізичний терор.

    Крім того, примусове усуспільнення власності через її націоналі­зацію, індустріалізацію та кооперування створило умови для впро­вадження командно-адміністративних методів управління економі­кою. Звузилася сфера економічних відносин: примус до праці оста­точно втратив економічний характер, широко використовується дармова праця в'язнів, кількість яких вимірюється вже мільйонами;

    Розподіл будується за принципом зрівнялівки; виробництво функці­онує заради виробництва, а не споживача; вільний оборот товарів замінюється на плановий збут та ін.

    Зміни в економічній сфері супроводжуються жорстокою бороть­бою з інакомисленням, у тім числі в науці.

    У 30-ті роки сталінізм остаточно поклав край навіть останнім на­тякам на плюралізм в економічних дослідженнях. Радянська українська полі­тична економія починає розвиватись у замкненому просторі, у ціл­ковитому відриві від світової економічної думки.