Історія економіки

Схожі статті :

Популярні записи

  • Економічна думка

    Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати економі­чну думку стародавнього Сходу, — це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності та твори про управління державою й державним господарством. Тому багато з них мають нормативний характер і відображують позицію насампе­ред правлячих верств — фараонів, царів, вельможних придворних та чиновників. Економічному знанню притаманні догматизм, апріор­ність і значною мірою символізм. Незважаючи на це, давньогрецькі мислителі згодом намагалися осягнути та використати ці знання. Найважливіші економічні ідеї народів стародавніх цивілізацій неод­норазово коментували й розвивали наступні покоління, саме їх було покладено в основу економічних поглядів учених середньовічного Сходу. Тоді ж (починаючи з IV тисячоліття до н. е.) були започатко­вані конкретні економічні науки (статистика, облік та аналіз госпо­дарської діяльності, управління і т. ін.), які набули дальшого розвит­ку в античному періоді (І тисячоліття до н. е. — IV століття н. е.).

    Одні з перших відомих нам пам'яток економічної думки нале­жать до епохи Стародавнього Єгипту, У них знайшли відображен­ня численні питання організації та управління державним господар­ством, а також уявлення стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини. Про економічну думку Стародавнього Єгипту можна довідатися насамперед з творів державних чиновни­ків (писарів). До нашої доби дійшли "Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара", "Пророчення Іпусера", "Пророцтво Неферті", "Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі", різ­ні адміністративно-господарські та юридичні документи.

    У Стародавньому Єгипті здійснювався ретельний облік трудових та матеріальних ресурсів. Тому періодично проводилися переписи населення з урахуванням вікових і професійних особливостей, скла­далися земельні кадастри, обліковувалась худоба та інші матеріальні ресурси. Адміністративно-господарські документи характеризують організацію та управління державним (царсько-храмовим) госпо­дарством, організацію праці царських ремісників (майстрів) та зем­леробів — безпосередніх виробників матеріальних благ у староєгипетському суспільстві.

    Важливе місце у давньоєгипетській літературі належить повчан­ням — творам дидактичного характеру, в яких розглядаються пи­тання управління державним господарством на найрізноманітніших його рівнях. Так, наприклад, "Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара" (XXII ст. до н. е.) дає уявлення про полі­тичні та економічні функції фараона — глави держави, про класовий характер староєгипетської влади. Автор говорить про необхідність ворожого ставлення до незаможних та придушення натовпу, з одно­го боку, і возвеличування, нагородження царем своїх вельмож, жер­ців — з іншого. Тоді вони працюватимуть задля царя як один загін і не буде серед них бунтарів'. У "Повчанні Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі" (XXI — XVIII ст. до н. е.) не тільки узагальню­ється життєвий досвід, а й описується соціальна структура Старода­внього Єгипту. При цьому оспівується та прославляється професія писаря (чиновника), яка давала змогу посісти високе місце в ієрар­хічній державній системі. Ідеться про привілеї, незалежність, за­гальне пошанування посади писаря, яку можна було отримати лише після підготовки в спеціальній школі писання.

    Заслуговують на увагу такі пам'ятки економічної думки Старо­давнього Єгипту, як "Проречення Іпусера" (відома копія початку XVIII ст. до н. е.) та "Пророцтво Неферті". Вони розповідають про соціальний переворот, що стався у XXIII—XXI ст. до н. е., описують розпад централізованої системи управління, розкрадання податко­вих декларацій, знищення сувоїв законів судової палати та ін. Лихо для держави — порушення суворої регламентації господарства, брак контролю за діяльністю виробників та бездіяльність чиновників. У цих творах всіляко обстоюється ідея централізму, єдності давньо­єгипетської держави — надійної запоруки порядку в країні та стабі­льних доходів чиновників державного апарату.

    Одним із найдавніших центрів людської цивілізації була Месо­потамія (Дворіччя). На відміну від Стародавнього Єгипту, у дер­жавах цього регіону порівняно швидко розвивалися приватна влас­ність та товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою зако­нодавства регулювати економічну діяльність населення та регла­ментувати приватноправові відносини.

    Відомою пам'яткою економічної думки XVIII ст. до н. е. є закони вавилонського царя Хаммурапі. Текст законів складається зі вступу, 282 статей та підсумку. Основна мета законів — усебічне зміцнення економічної влади держави. Найбільш цікаві (з економічного погля­ду) статті, присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян, питанням оренди, найму, лихварства. Розвиток товарно-грошових відносин допускається у тій мірі, яка не спричинятиме ма­сового зубожіння вільних громадян. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо власність царя, храму, державних слу­жбовців та воїнів. Зазіхання на неї карається смертю або, у ліпшому випадку, продажем винуватця у довічне рабство. У цілому закони ца­ря Хаммурапі є системою правових норм, спрямованих на регулю­вання соціально-економічних відносин у Вавилоні XVIII ст. до н. е.

    Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджу­валися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв'язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Пи­семними джерелами середини І тисячоліття до н. е. є переважно ре­лігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони да­ють уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економіч­них категорій, зокрема власності, майна.

    Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоча воно не за­перечує господарської діяльності мирян, подаяниям яких мають жи­ти буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.

    Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов'язку, матеріальної ви­годи та чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу. Найвідомішими книжками про обов'язок (дхарму) є "За-д^кони Ману", про вигоду (артху) — "Артхашастра", про кохання (ка-^,му) — "Камасутра". "Закони Ману" (близько II ст. до н. е. — І ст. ^л. е.) — це збірка релігійних, моральних, політичних та правових вка­зівок, що приписувалися міфічному родоначальникові людей Ману.

    У "Законах Ману" економіка розглядалася як сфера діяльності варни вайшя. Вона об'єднувала тваринництво, землеробство, торгів­лю та лихварство. Багатство давало право на особливу пошану тіль­ки в середовищі самих вайшя. Ремесло як різновид обслуговуючої праці було долею варни шудра. Такою самою вважалася й праця орендарів-половинщиків, найманих працівників у сільському госпо­дарстві. Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар. Можна сказати, що господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини. Хоч "Закони Ману" ставлять на перше місце релігійний обов'язок (дхарму), але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілей життя лю­дини. Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонують­ся брахманізмом.

    "Артхашастру" (між IV та III ст. до н. е.) присвячено користі, матеріальній вигоді — артхі. Це трактат про мистецтво політики та управління державою. "Артхашастра" — це зведення правил, адресованих царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій діяльності. За повнотою та різноманітністю змісту цей твір належить до найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому подано ґрунтовні відомості про економіку, адміністрацію, со­ціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику ін­дійської держави.

    "Артхашастра" показує величезну роль держави в господарсько­му житті країни. У трактаті мовиться, в основному, про державні справи та царське господарство. Головною метою економічної полі­тики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цього у "Арт-хашастрі" викладається вчення про управління та державні доходи, і

    Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від державних (царевих) підприємств, а також різноманіт-1 ні податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. В "Артха-1 шастрі" податки розглядаються як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він охороняє країну від зовнішньої небезпеки та | внутрішніх заколотів.

    "Артхашастра" торкається також питань торгівлі як одного зі способів збагачення державної скарбниці. Важливою складовою регламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибут­ком. Ринкові наглядачі могли встановлювати "справедливі ціни" на товар, а на аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, і його норма заздалегідь фіксувалася — для місцевих товарів і у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів — 10%.

    Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики.

    Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними напрямами старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, які сформувалися у IV — III ст. до н. е. Про­тягом століть між цими напрямами велася гостра полеміка щодо еко­номічного ладу суспільства, общини, її історичної долі, міри втручан­ня держави в економічне життя країни та методів управління ним. Провідним напрямом було конфуціанство, яке, перетворившися на державну ідеологію, справляло великий вплив на соціально-економіч­ний та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. Назва цього напряму походить від імені його засновника — Конфуція (Кун-цзи) (бл. 551 — 479 до н. е.). Основні постулати вчення Конфуція викладено у збірці "Лунь юй" ("Бесіди й міркування"), за­писаній його учнями. Його вчення захищало архаїчні стосунки, віч­ний та незмінний порядок, установлений іще легендарними правите­лями глибокої давнини, сувору соціальну ієрархію, управління на засаді неухильного дотримання ритуалів, обрядів, певних норм етики та моралі; розглядало регламентацію патріархально-родинних відно­син як запоруку стабільності державного ладу.

    Конфуцієм було запропоновано своєрідну соціально-економічну програму для правителів. На його думку, правитель мав дотримува­тися економії у витратах та дбати про людей. Пропонувалося багат­ство розподілити "справедливіше", щоб не було надто великої бід­ності, зменшити податки й залучати народ до громадських робіт, не порушуючи сезонності сільськогосподарського виробництва. Тоді, як уважав Конфуцій, буде забезпечено гармонію у державі, мир у відносинах між верхами та низами, що усуне небезпеку повалення правителя.

    Видатним представником конфуціанства у Стародавньому Китаї був Мен-цзи (372 — 289 до н. е.). Він висунув концепцію поділу ки­тайського суспільства на керуючих та керованих, уважаючи, що та­кий поділ є "загальним законом у Піднебесній". Тим самим визнава­лися природними відносини панування й підпорядкування. Керовані мали утримувати тих, хто ними керує. Щоб це виконувалося якнайус-пішніше, Мен-цзи пропонував відродити колишні общинні форми виробництва та ввести систему "криничних полів" (названа так за по­рядком розміщення полів, що нагадує ієрогліф "криниця"). Згідно з нею громадська земля розмежовувалася на дев'ять однакових діля­нок. Вісім із них оброблялися окремими родинами, а дев'ята ("суспі­льне поле") — усіма цими родинами спільно. Урожай з цієї ділянки було призначено для держави. Мен-цзи, як і Конфуцій, обстоював помірні податки та виступав за надання селянинові часу, необхідного для обробітку власного поля, за розвиток товарного обміну між зем­леробами та ремісниками. Розглядаючи питання торгівлі, Мен-цзи за­уважував, що ті самі товари, але різного розміру (наприклад череви­ки) повинні мати різну ціну і що однакові товари можуть відрізнятися затратами праці на їх виробництво.

    Виразником економічних ідей стародавнього конфуціанства був також Сюнь-цзи (313 — 238 до н. е.). У своєму вченні він, на відмі­ну від Конфуція і Мен-цзи, виходив з "лихої природи" людини. На його думку, тільки практична діяльність породжує доброчесність. Не засуджуючи прагнення людей до збагачення, Сюнь-цзи вважав ознакою чесноти, якщо бідний збагатів, діючи у рамках закону. Він висловив ідею про необхідність поділу праці. Сюнь-цзи зазначив, Що речі, котрими користується одна людина, є результатом праці багатьох людей, оскільки кожна людина не може одночасно володі­ти мистецтвом усіх [ремесел]. Тому, уважав Сюнь-цзи, мудреці і розподілили обов'язки між людьми, щоб вони не робили тільки те, що їм вигідно. Головним керуючим розподілення обов'язків у дер­жаві має бути її правитель. Після того, як усі посади та справи нале­жно розподілено між людьми, шлях до багатства буде відкрито.

    Згідно з поглядами Сюнь-цзи основними принципами економіч­ної політики держави мають бути: економія у витратах, забезпечен­ня достатку народові, необхідність збереження надлишків. Економія (а водночас і достаток) забезпечувалася задоволенням тільки того рівня потреб, який відповідав соціальному рангові людини. Ощад­ливість забезпечить державі надлишки суспільного продукту. Їх треба нагромаджувати і зберігати.

    Як бачимо, учення Конфуція, розвинене його численними послі­довниками, еволюціонувало та модернізувалося, усе більше присто­совуючись до умов централізованої держави, до завдань забезпечен­ня її стабільності, надійності функціонування чиновницько-бюро-крати-чного апарату. На перший план висувалися ідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні владі, що асо­ціювалася зі старшинством та мудрістю. Конфуціанство прагнуло міцного, незмінного соціального порядку. Щоб уникнути соціальних конфліктів, конфуціанці закликали правителів не відривати селян від сільськогосподарських робіт під час жнив, дбати про поліпшен­ня народного добробуту, зменшувати податки та ін.

    Конфуціанство зазнало також впливу такої течії старокитайської суспільної думки, як легізм. На відміну від конфуціанців, котрі роз­глядали здебільшого морально-етичні питання, легісти велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало грунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на доскона­лому законодавстві.

    Школа легістів виникла в VI — V ст. до н. е. Одним з її засновни­ків був Лі Куй — перший міністр правителя царства Вей (424 — 386 до н. е.). Він склав "Зведення" усіх наявних до нього законів, ко­тре стало основою законодавства у період III ст. до н. е. — III ст. н. е. Є відомості, що Лі Куй створив учення про найповніше використан­ня сил землі, утіливши в ньому ідеї державного регулювання хліб­ного ринку. Держава, як уважав Лі Куй, мусить регулювати ціни на зерно, закуповуючи його у врожайні роки і продаючи за твердими цінами з державних комор у роки стихійних лих та голоду.

    Визначним представником школи легістів був Гунсунь Ян (390 — 338 до н. е.), відомий іще як Шан Ян. Його економічні погляди ви­кладено у "Книзі правителя області Діан", складеній його учнями у кінці IV — першій половині III ст. до н. е. Шан Ян уважав, що дер­жава досягає процвітання за допомогою двох засобів: землеробства й війни. Правителю необхідно нагромаджувати великі запаси про­довольства для ведення воєн і утримування чиновників. А оскільки, на думку Шан Яна, сільське господарство тогочасного Китаю пере­бувало у занедбаному стані, держава мусила активно проводити по­літику "повернення до землі". Шан Ян пропонував здійснити за­гальний подвірний перепис селян і законодавче запровадити єдиний податок із кількості зібраного зерна, насильно залучати до земле­робства ледарів, гультяїв, бродяг, значно підвищити мито на заста­вах та ринках, щоб запобігти скуповуванню зерна за дешевими ці­нами та спекуляції ним у неврожайні роки. Шан Ян виступав за збереження сільської общини. Він був проти перетворення вільного населення на орендарів та рабів і пропонував заборонити вихід з общини незаможним і малоземельним селянам.

    Інший представник школи легістів Хань Фей (280 — 233 до н. е.) був прихильником жорсткої централізації влади в державі, зміцнен­ня її економічної та військової могутності завдяки беззаперечному виконанню законів. Накопичення багатств схвалювалося лише в державній скарбниці. Економічною основою країни Хань Фей також уважав сільське господарство. Він вимагав заохочення землеробів і солдатів, оскільки вони охороняють населення. Головну причину бід­ності він убачав у лінощах та марнотратстві, радив правителям опо­датковувати багатих.

    У трактаті "Янь те лунь" ("Розмірковування про сіль та залізо") знайшла відображення дискусія між логістами і конфуціанцями (81 р. до н. е.) з питань монополії держави на видобуток солі й виро­бництво заліза. Зміст трактату свідчить про високий рівень староки­тайської економічної думки і показує, як практика ставала критерієм життєздатності ідей. У цій дискусії конфуціанці виступили з крити­кою державної монополії на видобуток солі і виробництво заліза, яку було запроваджено в 120 р. до н. е., що призвело, на думку кон­фуціанців, до погіршання якості залізних знарядь і збагачення чино­вників. Конфуціанці вважали, що землеробство є основним заняттям населення і тому шкідливою є державна політика, спрямована на підтримування ремесла й торгівлі. На думку ж легістів, причиною браку продовольства в країні був не занепад землеробства, а, навпа­ки, погане постачання селян знаряддями праці через нерозвиненість ремесла й торгівлі. Легісти обстоювали прогресивну ідею суспіль­ного поділу праці. Конфуціанці, у свою чергу, справедливо вказува­ли на низьку якість металевих виробів, вимагаючи виробництва до­сконаліших знарядь праці для сільського господарства.

    До критиків конфуціанства належить Мо Ді (Мо-цзи) (479 — 400 до н. е.) — засновник школи моїстів. Учення Мо Ді та його по­слідовників викладено в книжці "Мо-цзи", написаній у Ш — II ст. До н. е. Моїсти виходили з принципу природної рівності всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства, засуджували рабст­во, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну працю джерелом багатства й за­кликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту. Шлях до вдосконалення громадського життя Мо Ді та його прихи­льники вбачали в утвердженні у відносинах між людьми принципів "загальної любові" і "взаємної вигоди"'. При цьому було поставле­но питання про співвідношення загальних та особистих інтересів. "Загальна любов" передбачає, що люди мають любити інших так само, як і себе. Моїсти розглядали "загальну любов" як рівноправні стосунки між людьми, а "загальну користь" — як суму окремих (ін­дивідуальних) інтересів.

    У IV — III ст. до н. е. з'явилася книжка "Дао де цзин", що в ній викладалося вчення даосизму. Автором її вважають Лао-цзи (VI — V ст. до н. е.) — основоположника даосизму й сучасника Конфуція. Поняття "дао" (буквально шлях, закон) тлумачиться як природний, закономірний рух і мінливість усього сутнього. Цей рух не допускає будь-якого зовнішнього втручання. Усе соціальне зло, на думку Лао-цзи, є наслідком порушення цього закону, заміни його "людсь­ким дао" через несправедливість правителів. Даосизм виступав про­ти соціальної нерівності людей, гноблення народу, накопичення ве­льможами багатств, розбою та чванства багатіїв. У ньому міститься ідея пасивного протесту — "недіяння", бо люди здатні лише збагну­ти навколишній світ, але не можуть нічого змінити в ньому. Лао-цзи та його послідовники ідеалізували минуле та закликали повернутися до колишніх "добрих" часів.

    Економічну думку Стародавнього Китаю яскраво відображено також у трактаті невідомих авторів "Гуань-цзи" (IV ст. до н. е.). Тра­ктат визнає закономірність змін у природі й суспільстві. Зміни в громадському житті пояснюються чергуванням урожайних і невро­жайних років. Автори трактату, щоб "держава була багатою, а народ задоволеним", приділяють значну увагу економічній політиці дер­жави, висловлюються за регулярний її вплив на господарське життя. Через це в трактаті досить глибоко, як на той час, розроблено систе­му державного регулювання економіки.

    Автори "Гуань-цзи" виходять з того, що могутність держави зро­стає завдяки наполегливій праці. Тому вони пропонують провести регламентацію праці землеробів, ремісників, торговців та служилих людей, аби ці соціальні групи населення не міняли своїх занять, ма­ючи в такий спосіб можливість постійно передавати свої знання та навички молодшим. Зміцнення землеробства вважалося найважли­вішою умовою забезпечення стійкості економіки. Для досягнення цього автори трактату радили здійснити ряд заходів: визначити ро­дючість ділянок ріллі, розподілити їх більш рівномірно, установити рівень оподаткування відповідно до якості землі, не залучати селян до інших робіт протягом сільськогосподарського року, давати їм дешеві кредити й організувати для зубожілих у неврожайні роки громадські роботи.

    Великого значення автори "Гуань-цзи" надавали товарно-грошовим відносинам з погляду їх використання державою для ре­гулювання економіки. "Ринок — те, з чого впізнають порядок і без­ладдя [в господарстві]", — зазначається в трактаті. Якщо правитель "сам тримає в руках можливості для регулювання хліба, грошей і металів, тоді вся країна може бути у стійкому стані"1. Виходячи з цього автори "Гуань-цзи" запропонували "принцип урівноважуван­ня господарства". Згідно з ним рекомендувалося створити державні фонди, що в них правитель мусить накопичувати до половини всьо­го врожаю зерна для вирівнювання і стабілізації цін на хліб. Треба продавати продовольство з державних фондів, коли його бракує в країні, та поповнювати фонди, коли харчів є вдосталь. При цьому вимагалося регулювати ціни однаково в усій країні, що даватиме змогу "запобігти можливості переходу контролю над цінами в руки торговців, спекулянтів та ін.".

    У трактаті також розглядалися питання податків і грошового обі­гу. Пропонувалося замінити прямі податки на залізо та сіль непря­мими, застосовувати для стабілізації господарства нормовану емісію грошових знаків та ін. Багато ідей "Гуань-цзи" було використано в господарській практиці Стародавнього Китаю.